Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Володар Світла 📚 - Українською

Читати книгу - "Володар Світла"

313
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Володар Світла" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 81
Перейти на сторінку:
як Дурґа й Калі, адже лише він з усіх богів володів Атрибутом неживої відповідності, що давав йому змогу сповнювати витвори своїх рук емоціями й пристрастями, відчутними для тих, хто серед них перебував.

Вони сиділи в кімнаті під назвою «Журба» й пили сому, але ніяк не напивалися.

Навколо Павільйону тиші були сутінки, і їх обдували вітри, що кружляли Небесами.

Вони сиділи в чорних шатах на темних сидіннях, і його рука лежала поверх її на столику між ними, а на стіні, що відділяла Небеса від небес, рухалися гороскопи всіх їхніх днів. Вони мовчали й роздивлялися сторінки своїх століть.

— Семе, — мовила вона зрештою, — хіба недобре було?

— Добре, — відказав він.

— А в ті давні дні, до того як ти пішов із Небес до людей, ти кохав мене?

— Та вже й не пригадую. Давно це було. Обоє ми були тоді іншими людьми з іншими розумами в інших тілах. Може, ті двоє, хай би хто вони були, і кохали одне одного. Не пам’ятаю.

— Але я пам’ятаю весну світу, ніби вона була вчора, ті дні, коли ми разом їхали в бій, ті ночі, коли ми струшували зорі зі свіжофарбованого неба! Світ був тоді такий новий, геть інакший, у кожній квітці чигала загроза, за кожним сходом сонця — бомба. Ми разом, ти і я, здолали цілий світ, бо ж він зовсім не хотів нас приймати, усе було проти нас. Ми прорубували й пропалювали собі дорогу суходолом і морями, билися під морями й у небі, аж доки позбулися всього, що могло б нам чинити опір. Відтак збудовано міста, засновано царства, і ми підносили обраних правити ними, а коли вони переставали нас тішити, знову скидали. Що знають про ті дні молодші боги? Хіба можуть вони осягти ту могутність, яку пізнали ми — Перші?

— Не можуть, — відповів він.

— Коли ми царювали в нашому палаці понад морем і я подарувала тобі багатьох синів, а наші флоти розповзлися підкорювати острови, хіба не були ті дні прекрасні й благодатні? А вогняні ночі, сповнені пахощами й вином? Хіба ти мене тоді не кохав?

— Гадаю, ті двоє кохали одне одного, так.

— Ті двоє? Ми не аж такі інші. Ми не аж так змінилися. Хоч століття й пливуть геть, є деякі речі в єстві, які не змінюються, не інакшають, хай скільки тіл ти на себе вдягнеш, хай скільки коханців візьмеш, хай скільки краси чи бридоти побачиш або вчиниш, хай скільки думок передумаєш чи почуттів перечуєш. Твоє «я» стоїть у центрі всього цього й спостерігає.

— Розкрий плід. У ньому кісточка. Оце центр? Розкрий кісточку. У ній — нічого. Оце центр? Ми дві інші особи, не ті пан і пані над битвами. Добре було знати тих двох, але це й усе.

— Ти пішов із Небес, бо втомився від мене?

— Хотів змінити перспективу.

— Багато років я ненавиділа тебе за те, що пішов. Потому я, бувало, сиділа в кімнаті під назвою «Розпач», але мені забракло сміливості ступити за Край Світу. Ще пізніше бували часи, коли я тобі вибачала й викликала Сімох риші[110], щоб змалювали мені твою подобу, а тоді роздивлялася, як ти проживаєш день, і мені майже здавалося, наче ми знову разом. Іншим часом я жадала твоєї смерті, але ти перетворив мого ката на свого друга так, як перетворюєш мій гнів на прощення. То ти хочеш сказати, що нічого до мене не відчуваєш?

— Я хочу сказати, що більше тебе не кохаю. Було б незле, якби у всесвіті існувало хоч щось постійне й незмінне. Якщо щось таке є, то мусить бути сильніше від кохання, і мені воно не відоме.

— Я не змінилася, Семе.

— Владарко, обміркуй-но ретельно все, що сказала, усе, що пригадала сьогодні для мене. Перед тобою не той чоловік, якого ти пам’ятала. Ви з ним їздили опліч у дні кровопролиття. Тепер у світі настала тихіша доба. Ти прагнеш вогню й криці тих давніх часів. Ти думаєш, це той чоловік, але насправді розум твій збурює доля, що її ви певний час ділили, доля, що вже в минулому, і ти звеш її коханням.

— Хоч як я це зву, воно не змінилося! Його дні не минули. Це дещо постійне у всесвіті, і я закликаю тебе: поділи його зі мною знову!

— А що ж владар Яма?

— А що ж він? Ти давав раду й тим, хто був би йому рівня. Якби вижив.

— Тож тебе вабить лише його Образ?

Вона всміхнулася серед тіней і вітру.

— Звісно.

— Владарко-владарко, забудь мене! Живи з Ямою, будь його кохана. Наші дні минули, і я не бажаю їх згадувати. Вони були добрі, але минули. На все свій час, так само й закінчувати все треба своєчасно. Це — доба зміцнення здобутків людини в цьому світі. Час ділитися знаннями, а не схрещувати мечі.

— То за ці знання ти ладен битися з Небесами? Спробувати пограбувати Місто Небесне, відкрити його скарбниці світові?

— Ти ж знаєш, що так.

— Тоді, може, у нас таки є дещо спільне.

— Ні, владарко, не обманюйся. Твоя відданість належить Небесам, а не світу. Ти це знаєш. Якби я здобув волю, а ти б прилучилася до мене й ми воювали, то, можливо, певний час ти була б щаслива. Та чи перемогли б ми, а чи програли, наприкінці, боюся, була б ти ще нещасніша, ніж доти.

— Послухай-но мене, м’якосердий святеннику з пурпурового гаю! Дуже мило з твого боку вгадувати мої почуття наперед, але Калі буде віддана тому, чому захоче, і то не бувши комусь щось винна, а на власний розсуд. Вона — богиня-найманка, не забувай! Може, ти сказав правду й вона бреше, запевняючи, що й досі тебе кохає. Проте, безжальна й спрагла битв, вона йде на запах крові. Відчуваю: вона ще може стати акселераціоністкою.

— Добирай слова, богине. Хтозна, що нас може слухати?

— Ніхто не слухає, бо слова тут лунають рідко.

— То більше підстав комусь зацікавитися, коли вони таки лунають.

Вона трохи посиділа мовчки, тоді ствердила:

— Ніхто не слухає.

— Твої сили зросли.

— Так. А твої?

— Теж, мабуть.

— То що, приймеш мій меч, моє колесо, мій лук — в ім’я акселераціонізму?

— Ні.

— Чому?

1 ... 48 49 50 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Світла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Володар Світла"