Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— Однієї ночі мені наснилося, що ти перестав пити. Я завжди думала, що не здатна уявити тебе тверезого, але уві сні мені вдалося. Здавалося, ніби ти завжди був таким.

— І яким же я був?

— Іншим. М’яким. У сні ти був надто м’яким. Ніби ніколи не мав гострих кутів.

Їм поглянув на мене, ніби з якогось іншого світу, а тоді далі дивився на парк і темряву, що повільно насувалася на срібло міста.

— Я ніколи не зможу тобі цього дати. Це — єдине, чого я ніколи не зможу тобі дати.

І коли тієї ночі на Обсерваторіеґатан по його грудях повзали павуки, я тримала його, я бачила, як вони з’явилися, перш ніж він їх помітив.

— Але ти не повинна була їх бачити, цього не могло бути, — пробурмотів він, тягнучись до моїх рук.

Це правда, я не повинна була заглядати в його кошмари, я просто завжди їх бачила, його архаїчних павуків, що виходили з горілки, як вони з м’яким електричним звуком падали один за одним зі стелі на його тіло, чорні повзучі тільця, що зненацька вкривали усе ліжко.

Біла морська птаха повільно літає у сутінках лікарні. Вона така біла, здається, наче світиться зсередини, я лише мигцем бачу її, як вона ширяє коридорами, а тоді зникає.

Після того, як Їм залишив лікарню, Едвард не думав його відпускати. Кілька тижнів після виписки він подзвонив запитати, як Їмові ведеться.

— Як справи, Їммі?

— Я скучаю за всіма, — відповів Їм, сидячи на вікні і слідкуючи за Обсерваторіелунден. У ліжку, спостерігаючи за ним, лежала Сабіна, вона знову вийшла на кілька годин.

— Ми теж за тобою скучаємо. Якщо хочеш, приходь сьогодні. Запрошую випити на Лілл-Янсплан, опівночі. Приходь.

Тож Їм і Сабіна взяли таксі, за яке, спустившись, заплатив Едвард. А тоді вони до світанку сиділи на балконі на Лілл-Янсплан, загорнувшись у великі пледи і дивилися на місто. Наближалася зима, зі сходу на місто сунула велика снігова хмара.

Їм: Тоді я почав працювати. Сабіна, коли отримувала дозвіл, часто ночувала у мене в кімнаті на Обсерваторіеґатан. Вранці, виходячи на роботу, я залишав їй сотню. Коли повертався, вона сиділа на тротуарі, чекаючи на мене. Едвард продовжував наглядати за мною, раз на місяць він оглядав печінку, нирки і серце, допомагав зрозуміти, скільки можна пити, аби вони не зруйнувалися. Він стояв на вулиці перед своїм «Мерседесом», сигналив і дозволяв мені їхати Стокгольмом, а сам оглядав мої нутрощі. Коли Сабіни не стало, він теж зник. Я більше ніколи його не бачив.

Одного вечора її не було, на нього ніхто не чекав. Минуло кілька днів, він вловлював подуви її запаху, ніби рану в повітрі, ця мить одразу ж розсіювалася. За кілька тижнів її знайшли біля Стура Скуґґан, вона висіла на мотузці під одним із величезних дубів. Їм зателефонував до Інґер Фоґель, вона приїхала з медичної сумкою, повною рожевих таблеток. На зиму вона залишилася з ним у тій маленькій орендованій кімнаті.

Я наштовхуюся на нього перед дверима, він у в халаті і капцях виходить до Стріндберґсбоден, щоб купити сигарет і молока. З ним Інґер Фоґель, від нього трохи тхне старим вином і ще чимось, можливо, самотністю. Інґер Фоґель не схожа на себе, без халату медсестри вона виглядає округішою, м’якшою, як будь-яка жінка. Вона несміливо гладить мене по щоці, уникаючи мого погляду.

— Єккі, не треба хвилюватися за мене, — каже Їм. — Алкоголь для людини — дарунок. Одного дня ти теж це зрозумієш.

— Я не казала, що хвилююся, — відповідаю і йду собі далі вулицею.

Мені чотирнадцять, мені п’ятнадцять, мені виповнюється шістнадцять, а на мій сімнадцятий день народження навпроти мене сидить Бленда, темне волосся підстрижене під «пажа», воно хитає келихом.

— Їм завжди каже, що ти врятувала йому життя, коли приходила до Бекомберґи, — каже вона. — Я така рада, Єккі, така рада, що ти врятувала його для мене.

Їм одружився з Блендою, в них народилося двоє хлопчиків. Вночі, коли вони засинають, ми разом випиваємо, сидимо в їхній великій вітальні з видом на Васапаркен.