Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Якщо вас цікавить кабінет директора інституту, то він на другому поверсі.

— Як його звати?

— Вітас Аррас.

— Дивне ім’я.

— Нічого дивного, його батько був чи то литовець, чи то чех, вже не пам’ятаю. А що вам треба?

— Отримати дозвіл на відвідування курсів.

— Навіщо?

— Я запізнилася майже на тиждень.

— Нічого не вдієте, мусите йти прямісінько до нього. У нас тепер дуже суворо щодо пропусків.

— Боюся, щоб не відправив мене додому.

— Є така небезпека. Він має свої примхи, та ви наполягайте. Спробуйте спокійно пояснити причину, а як не допоможе, то не зашкодить і сльозу пустити. Повинно спрацювати, шеф любить жінок.

— Він може не підписати? — злякалася Марина.

— Підпише, нікуди не дінеться, правда, полюбляє вимахуватися.

Марина подякувала і спустилася на другий поверх. Підійшла до дверей із табличкою «Приймальня директора», непомітно перехрестилась і постукала.

— Чи є пан Аррас? — несміливо відчинила двері.

— Директора наразі немає, — не підводячи голови від комп’ютера сповістила секретарка.

— Можна я на нього почекаю? — попросила.

— У нього складна операція, — скривлено поглянула на відвідувачку.

— А коли повернеться?

— Обіцяв наприкінці дня.

— Як наприкінці? — злякалася Марина, — я ж не потраплю вже сьогодні на заняття.

— А що ви від нього хотіли? — сухо запитала секретарка.

— Бачите, я спізнилася на курси, і тепер викладач вимагає санкцію пана Арраса.

— Нічого не вдію.

— Чи хтось інший може мені дати дозвіл?

— Тільки він особисто, і моліться, щоб підписав. Шеф дуже принциповий, — голос секретарки полагіднішав.

— То що ж мені робити? — зітхнула Марина.

— Сидіть і нікуди не відходьте. Буває, що інколи непередбачено повертається. У вас і так вибору немає.

— Можна мені сісти тут?

— Навіщо? У коридорі перед кабінетом є крісла для відвідувачів.

— Який він?

— Високий, ставний, суворий.

Марині від таких слів стало не по собі. Вона тихо зачинила за собою двері й вийшла в коридор. Уздовж стін висіли стенди, що висвітлювали здобутки інституту. Під дверима приймального покою стояв ряд крісел. Нічого не залишалося, як сісти і терпляче чекати.

Минуло понад три години.

— А якщо він не з’явиться? — зазирнула в приймальню.

— Як обіцяв, то обов’язково прийде, — твердо відповіла секретарка і поринула назад у свої папери.

Вона мала рацію, за півгодини коридором прямував міцної будови чоловік з упевненим поглядом. Не звертаючи жодної уваги на Марину, відчинив двері приймальні.

— Мені хтось телефонував? — почула Марина суворий тон.

— Важливої інформації не надходило, усі повідомлення я занотувала, — відрапортувала секретарка.

Марина зірвалася з крісла.

— Добрий день. Ви дозволите? — зі страхом промимрила за спиною Вітаса.

— У мене дуже мало часу. В чому річ? — неохоче повернув голову.

— Я до вас за дозволом на відвідування курсів, — не могла побороти хвилювання.

— Не розумію, — насупився.

— Я запізнилася майже на тиждень, — почала виправдовуватися.

— З якої причини? — поглянув уважно на відвідувачку.

— У мене захворіла донька, ось усі довідки, — хотіла подати жмут папірців, та від незграбного руху вони розлетілися по всій кімнаті.

— Вибачте, — пробелькотіла і заходилася збирати злощасні довідки.

— Зайдете до мене, вирішу, що з вами робити, — голос Вітаса подобрішав.

Він відчинив ключем двері до кабінету та раптом задеренчав його мобільний телефон.

— Так, я слухаю, — голосно запитав.

Марина поглянула розгублено на директора.

— Заходьте ж, — затулив рукою слухавку, — і сідайте.

Чекати довелося досить довго. Захаращений книжками і паперами кабінет був нецікавий. Єдине, що притягало погляд — великий старовинний настінний годинник з боєм. «Скільки надаремно вбила часу…» — відзначила подумки Марина. Від усвідомлення цього забурчало в животі і захотілося їсти. «Краще зосередитися на чомусь іншому, а то ще зомлію», — подумала.

Її погляд зупинився на обличчі Вітаса, воно видалося не надто приємним. Найбільше їй не сподобалися вуста — погано окреслені і дуже не чіткі. Під час розмови в нього висувалася нижня губа і виникало враження, що щелепа трохи відвисає.

«Хто з ним цілується?» — чомусь спало на думку, і від уявної картини пересмикнуло. «Я б нізащо не погодилася», — зазначила подумки і продовжила свої дослідження. Ніс великий, акуратний; чоло високе, окреслене; очі блакитні, виразні і сумні, ніби в них прихована якась глибока туга, жертовність і образа. Назагал, він чимось нагадував одного відомого актора, якого Марина недолюблювала.

Якби не настінний годинник, не знати, скільки б він ще розмовляв. Три голосні удари нагадали, що минула третя.

— Не можу більше затримуватися, мушу в тій хвилі йти, о третій маю нараду, — швидко поглянув на годинник і вимкнув телефон. Вітас не звертав жодної уваги на відвідувачку, заклопотано щось шукав, перекидаючи усі папери на столі. Нарешті знайшов якийсь важливий документ, поклав його у червону папку і похапцем попрямував до дверей.

— Вибачте, — збентежено промовила Марина, чи у вас ще знайдеться хвилька часу для мене?

Вітас на мить зупинився і уважно поглянув на жінку, ніби пригадуючи, хто вона і звідки.

— Якщо вам неважко, підпишіть мені дозвіл на курси, — благально поглянула на шефа.

— Так чого ви запізнилися? — зморщив