Читати книгу - "Право на пиво"

— Пиво?

— Приз у студію! Вгадай, що він каже?

— Що його пиво краще? — я, мабуть, виявляв чудеса магічної кмітливості, бо Михась знову сплеснув руками.

— Два призи в студію! І огірочок! Навіть північні сусіди прилетіли!

Я присвиснув. Давно вже зі стольного граду на далекій Півночі не заїжджали гості. Мабуть, прознали, що пиво наше смачніше і живіше від їхнього зіпсованого банкового сурогату, ось і примчали на своєму Змієві. Так, Новий Рік буде, що треба. Тільки…

— Михасю, почекай. Не можу я зараз.

— Та чому?

— Та прислухайся ти, Нафаню (найстрашніша наша лайка).

— Хм… кішка. У неї ожиріння, і вона думає, щоб іще…

— Не те! — перебив я його. — В іншій кімнаті.

— Дитина. Маленька. Хлопчик. Один. Один? А чому він один?

— У тому й річ, Михасю! Батьки залишили його на гувернантку, а самі пішли в гості. Гувернантка вислизнула до парубка свого. Батьки прийдуть лише за дві години, а дівчина, яка за ним наглядати має, — за годину. І всі вони впевнені, що дитятко спить. І не хвилюються. Я спробував до них дошепотітись, але сам розумієш, як нині важко з цим.

— Розумію. А не спить він чому?

— Теребенька ця… як її… телехвон задзвенів. Батьки забули виключити, він і озвався. А я тоді далеко був, не зміг вушка маляткові прикрити.

— Ах, невдача. А не приспав чому? Чи кваліхвікацію втратив?

— Ой, Михасю, не запитуй. Він бачить нас.

— Та йди ти!

— От щоб мені ні в жисть «Оболоні» більше не попити! (Страшна клятва, чесно!)

— Отже, не лише Пахомич. Ой, погано ж як. (Пахомич — старенький п’яничка, який живе в підвалі. Ми частенько приходимо до нього погостювати. Пивцем почастуємо, у шахи зіграємо. Він нас чомусь «зеленими» називає і «чортенятами». Намагався іншим людям про нас розповідати, але, звичайно, йому не вірять. На його день народження ми влаштували котячий концерт із хором, піснями і танцями. Так, веселитися ми вміємо, хе-хе). Уявляєш, якщо вони УСІ!..

— Щоб ти в язик укусився!

Михась злякано закрив рот, та пізно. Знатиме, як говорити дурниці. Тепер з півгодини ранка на язиці ятрітиме.

— Овово, ню Овово!.. — шепелявив Михась.

Я коротко махнув рукою.

І ми обидва схопилися за голови.

Це для власної зручності ми бігаємо по стінах і лазимо по вентиляційних ґратах такими маленькими, в’юнкими, бородатими дідками. Майже всі з нашої братії зовсім нелюдське обличчя мають. Хто — кішка велетенська, хто — мрець із головою під пахвою, а хто й маленька пухнаста хмарина. Про себе я взагалі мовчу. І тут я збагнув.

— Чекай, Михасю, ти ж такий і є!

— Який «такий»? — але, видно, здогадався вже: очі забігали, ручки засовались, борода сторчма…

— Миха-а-асю, — я витяг з-за пазухи ту саму Бочку. — Ну, виручи, Михасю. Першому тобі наллю по вінця. До Нового три години залишилось!

Домовик засопів, наприндився. Він то кидав погляди на Бочку, то на двері кімнати, за якими один у темряві плакав від страху та самотності малюк Славко. А коли плачуть діти, нам, домовикам, боляче. І коли ви, люди, сваритеся, нам теж дуже зле. Боляче не тільки мені, «реєстровому» домовикові, який зрісся з цим домом усім своїм єством — боляче всім нашим, хто у цей час поблизу. Тільки слова людські колють, не у шкіру, а у душу. Вам добре, ви швидко забуваєте. А нам як, тим, хто загоює рани від слів на поранених душах? Адже це ми вас лікуємо. Своєю добротою і словом правильним. А ви ще й молока з хлібом… невдячні!

— Ну добре, спробую, — Михась облизнувся в передчутті свята (адже пиво до початку свята пити не можна в жодному разі — традиція!) і, заламавши картуза, пішов прямо крізь стіну до дитячої кімнати. Я тихенько прокрався за ним. Але визирати не зважився — раптом помітить мене Славко? Нагостривши вуха, я зачаївся біля самої стіни. Спочатку було чути тільки плач, потім він миттєво обірвався, залишилися лише схлипи. Та ще бурмотіння подільського домовика.

— Ну що ж ти, хлопе, розрюмався? Чи ти не козак?

«Дурень! — прошепотів я йому. — Цьому козакові лише півтора року, він як слід і розмовляти ще не вміє!»

«Сам дурень! — прошепотів у відповідь Михась. — Справжнісінький козак! Йому просто сумно. Він уже виспався, йому гратись хочеться!»

— Ось виростеш, Славку, сядеш на коня, та як поскачеш у степ широкий, та як наздоженеш вітер! Чіпляйся за мене… так… тримайся міцніше… Н-но!

І погуркотіло! По підлозі, по стіні, по стелі. Сопіння й «іржання» Михася розбавлялися захопленими «ух!» і «гук!» Славка. І сміхом. Радісним, веселим сміхом, що солодкою патокою розливався по душі. Запам’ятайте, люди: погані слова нам роблять боляче, а сміх — від ваших