Читати книгу - "Моє сторіччя"

Аж через десять років, коли ми з Анною переживали свій досвід батьківства та материнства, а Потсдамська площа й далі лишалася пусткою, перегородженою Стіною, я написав театральну п’єсу — німецьку трагедію під назвою «Плебеї намагаються повстати», яка однаково дратувала «охоронців храму» по обидва боки Стіни. У чотирьох актах п’єси йшлося про владу та безвладдя, про заплановану й спонтанну революції, про те, чи можна щось змінити в текстах Шекспіра, про підвищення норм і подерту червону шмату, про аргументи й контраргументи, про сміливців та боягузів, про танк і тих, хто кидав у нього каміння, про робітниче повстання одного дощового дня, датоване сімнадцятим червня, придушене, а потім відразу ж назване народним, оббрехане й проголошене святом, — і в кожну наступну його річницю на Заході було щоразу більше жертв автокатастроф.

Натомість на Сході жертв розстрілювали, лінчували, страчували. Багатьох кинули до в’язниці. В’язниця у Баутцені була переповнена. Про все це стало відомо тільки згодом. А тоді ми з Анною бачили лише безвладних — тих, хто кидав камені. Ми стояли на межі Західного сектора і дотримувалися дистанції. Ми дуже любили одне одного і мистецтво, ми не були робітниками, які кидають камені в танк. Але відтоді ми знаємо, що ця битва повторюється знову й знову. І що іноді — хоча і з запізненням на кілька десятиліть — ті, що кидають каміння, навіть перемагають.

І хоча тоді мене не було у Берні, але завдяки радіоприймачу, який того дня в моїй мюнхенській студентській кімнатці був окупований нами, юними економістами, я зміг отримати повноцінне враження про пас Шефера на штрафний майданчик угорців. Момент, коли Гельмут Ран, якого всі називають «босом», на бігу перехоплює м’яч, стоїть у мене перед очима й досі, — а я нині вже аж ніяк не молодий (однак ще досить активний шеф консалтингової фірми, що має головний офіс у Люксембурзі). Отже, Гельмут Ран забирає м’яч, а потім із розгону забиває, точніше, спершу обходить двох суперників, які кидаються йому навперейми, минає ще двох захисників, після чого із відстані майже чотирнадцяти метрів лівою ногою посилає м’яч, ніби бомбу, у лівий нижній кут воріт. У Ґрошича немає шансів. До кінця лишається п’ять чи шість хвилин, а рахунок — 3 : 2. Угорці атакують. Після подачі Кошича м’яч перехоплює Пушкаш. Але гол не зараховують. І жодні протести не допомагають. Версія така, що майор угорської армії був в офсайді. І тут, в останній момент, до м’яча проривається Чібор і цілиться з відстані семи-восьми метрів у найближчий кут воріт, але обидва кулаки Тоні Турека, який зробив дуже гарний стрибок, перешкоджають йому. Ще одна спроба угорців забити гол. А потім свисток містера Лінґа: гру завершено. Ми — чемпіони світу, ми довели всьому світові, ми знову тут, ми більше не переможені, ми співаємо під парасолькою на стадіоні Берна, співаємо біля радіоприймача моєї мюнхенської кімнати, ми кричимо на повен голос: «Німеччина понад усе!»

Але на цьому моя історія ще не завершується. Точніше, вона тут тільки починається. Бо моїх героїв від 4 липня 1954 року звали не Чібор чи Ран, не Гідеґкуті чи Морлок, — ні, багато десятиліть поспіль я, як економіст і консультант, хоч і безуспішно, але опікувався (останнім часом зі свого офісу в Люксембурзі) економічним процвітанням моїх ідолів — Фрітца Вальтера і Ференца Пушкаша. Та вони не хотіли, щоб їм допомогли. Усі мої спроби збудувати мости — і подолати будь-який націоналізм — були марними. Навіть гірше, бо відразу ж після тієї важливої гри між ними виникла смертельна ворожнеча, адже угорський майор звинуватив німецьких футболістів у тому, що вони страждають на тевтонську манію величі, а ще — що вони вживали допінг.

— Вони грали з піною на губах, — сказав Пушкаш.

Лише через багато років — коли він уже працював за контрактом у мадридському «Реалі», але йому все ще було заборонено грати на німецьких стадіонах, — він спромігся написати вибачення. З цього моменту діловим стосункам між Вальтером і Пушкашем нібито ніщо не стояло на заваді, і моя фірма відразу ж взялася бути посередником у їхніх перемовинах.

Однак це знову були абсолютно марні зусилля, до яких мене спонукала любов! Хоча Фрітц Вальтер отримав орден і звання «короля Бетценберґа», проте його робота в рекламній кампанії фірми «Адідас» була дуже низько оплачуваною, як і співпраця з виробником шампанського, яке навіть назвали його іменем, здається, «Почесний напій Фрітца Вальтера» чи якось так. Лише після того як він добре заробив на своїх спортивних бестселерах і здобув переконливу перемогу на чемпіонаті світу, йому вдалося створити в містечку Кайзерслаутерні, неподалік від руїн замку, простенький кінотеатр із букмекерською фірмою у фойє. З цього кінотеатру було більше клопоту, ніж користі. Натомість Вальтер міг би вже в п’ятдесятих роках стати щасливим в Іспанії. «Атлетіко Мадрид» послала до нього вербувальника, давши з собою чверть мільйона доларів готівкою у валізці. Але Фрітц, який завжди був занадто скромним, відмовився і вирішив залишитись у Пфальці, щоб бути королем там і лише там.

Геть інша справа з Пушкашем. Після кривавого повстання в Угорщині він лишився на Заході, не повернувшись із виїзду національної збірної до Південної Америки. Покинув свій популярний ресторан у Будапешті і згодом прийняв іспанське громадянство. У нього не було жодних проблем із режимом Франко, бо він привіз із Угорщини досвід правильної поведінки, адже там його — схоже, як і Затопека в Чехії — постійно називали «героєм соціалізму». Він сім років грав за мадридський «Реал», заробив мільйони, які вклав у фабрику виробництва салямі. «Ковбаси Пушкаша» експортувалися навіть за кордон. До того ж цей ненаситний гурман, якому постійно доводилося боротися із зайвою вагою, був власником вишуканого ресторану «Панчо Пушкаш».