Читати книгу - "Вільний світ"

Оля зводить на мене здивований погляд (вона, звісно, нічого не знає про Тоню, це рудувата Кеті завжди була об’єктом наших таємних кпинів). А Тоня всміхається й щиро каже, що вітає нас (Вітає нас? Нас? Чи мене?).

– А ходімо до нас. Відсвяткуємо за земляцьким звичаєм.

– Не знаю, незручно трохи…

– А чого ти нас із хлопцем своїм не знайомиш?

– Та ще не встигла… Знайомтеся! Це Жора. Жора Терещенко.

Чи це так необхідно – називати його прізвище? Дівчина червоніє, опускає очі. Я ще ніколи не бачив її такою, і гострий шпичачок («Тільки ж не ревнощів! – переконую себе. – А образи – від – нерозуміння – чим – він – власне – кращий?»), який я жену від себе, зринає десь на споді.

– То ти теж «ост»? Га? Жоро?

– Ні, не був. Я військовополонений.

Він говорить глухо, затинаючись на довгих словах. Тоня допомагає йому розповісти про концтабір, звільнення, американців, у яких зараз їхні заяви (Таки не передумала? Не вернеться? І цей такий само, «яке їхало, таке й здибало»?). Тоня допомагає йому? Тоня допомагає йому…

– Чуєш, братухо! От поясни мені, на пес вам ця Німеччина здалася?

– Хто тобі сказав, що нам по-отрібна Нім-меччина?

– Ви ж тут лишаєтеся!

– Ми поїдемо туди, де нас будуть згодні при-ийняти. Поки що це Авст-ралія і Ар-гентина… Ми ще не в-вирішили остато-очно.

Тоня допомогла моїй Олі прибрати зі столу, а зараз вони про щось шепочуться на кухні (Мене це доводить до сказу! Які в них можуть бути таємниці?). І все моє роздратування виплескується на цього худого здохляка, коротко стриженого, з розумними світло-карими очима хлопця, який не курить і не п’є через важку контузію (він ледь не вмер, пощастило, що серед в’язнів був якийсь медбрат чи хтось, що трохи тямився в медицині).

– Чого ж в Україну не вертаєтеся?

– Я ж військово-ополонений! Ще й лейте-енант! А це майже п-політичний…

– А вона?

– Вона? Вона – до-очка «во-орога народу»… Теж нічого хорошого їй там не сві-ітить…

– А ви думаєте, тут чи в Австралії вам буде краще?

– На волі за-авжди краще… Я це знаю…

– А як же ваші батьки? Вони ж вас чекають?

– Це так… Це ва-ажко…

– А як передумаєте? Захочете додому? Як тоді? Можуть вас і не пустити назад.

– Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре.

Жора раптово перестає затинатися, але він страшенно розхвилювався – у нього тремтять руки й сіпаються повіки. Це я! Я довів його до такого стану. Але я не каюся. Ще б і побив його, не зважаючи, що сили вочевидь нерівні (він худий і виснажений, весь аж зелений – просто-таки маринований аристократ), побив би, як приблудного пса!

Чого його жаліти? У нього є ідея-фікс (Скрізь, бачте, добре, аби лише не в Радянському Союзі! І головне: так доладно й правильно все пояснює!), у нього є його освіта (він, бачте, вчився не на танкіста, а на інженера-конструктора, це його «війна в танк посадила»), у нього є оцей геройський ореол (був більше року в самому Дахау й вижив). Але це нічого не значить. Принаймні для мене. Найголовніше, що в нього є, це… Це вона! І чому? За що? За які такі заслуги?

«Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре!»

А мені? Чого я не сказав їй те саме? Я ж міг. Я ж був перший! Чи мені не було б «скрізь добре», аби лише вона була б зі мною?

Що вона в ньому знайшла? Пожаліла? А мене? Не схотіла пожаліти? Відкинула, як непотрібний мотлох із попереднього життя? Образа давить мене, тупою важкістю розливається по руках-ногах (а може, це просто забагато випив оцього «трофейного» вина, що його німці роками призбирували по підвалах, а ми з братчиками знайшли та й поділили чесно між собою). Зрештою, у мене є Оля. Чого я беру дурне в голову? Відпустити ці спомини-спогади? Хай летять білокрилими чайками, які день у день кружляють над аеродромом. Хай летять услід за нею через океан! Аби лише покинули мене назавжди, бо маю тепер своє щасливе життя!

Він вночі прилетить на шаленім коні,

І в вікно він постука залізним мечем.

Ти останнюю казку докажеш мені -

І заллєшся плачем.

Стане ясно тобі.

Не спитаєш, як звуть,

Чом вночі прилітав і з якої землі?

Лиш засвітиш свічки – і освітиш нам путь,

Поки зникнем у млі.