Читати книгу - "Пробуджена Енея"

вже завоювала широку аудиторію вдумливих читачів і шанувальників ідей етнічного ренесансу. Інтелектуальний рівень дописувачів журналу досить високий, видання містить чимало перекладів з іноземних мов, що дає змогу знайомити читачів з передовими думками мислителів інших країн. “Атеней” відчутно впливає на формування расової та етнічної свідомості слов`ян. Він став відомим і серед передових європейських мислителів. Одним із членів редакції є Анатолій Михайлович Іванов, голова Російського відділення Європейської Синергії, поліглот, автор ряду праць з історії, політики, релігієзнавства, філософії. У 1978 р. у своїй праці “Логіка жаху” він розкрив страхітливі сторінки сталінського терору. Тричі був ув`язнений за так звану “антирадянську діяльність”. До 70-ліття ветерана редакція журналу “Атеней” видала його релігієзнавчу працю “Голос в пустині”, де автор подав свої оригінальні роздуми про історію та шляхи розвитку релігійної думки, проблеми співідношення расової психології і релігії [185], а наш український язичницький часопис “Сварог” опублікував його докладне інтерв`ю під назвою “Визначити своє місце в Європі”[404. 17–18. 48–53].

Ще однією цікавою особистістю є член редколегії, відомий російський расолог Володимир Авдєєв, автор популярних праць про генетику, расове мислення, кастову етнократію та фундаментальної праці “Расологія” [2; 3; 4]. Його дослідження, що часто публікуються на сторінках журналу, надають “Атенею” виразної своєрідності.

Презентація 3–4 випуску журналу “Атеней” відбулася в Києві у травні 2003 р. разом з художньою виставкою “Повернення Богів”, підготовленою Павлом Тулаєвим. В Українському центрі духовної культури цілий день тривало свято, організоване Об`єднанням Рідновірів України. Відвідувачі мали насолоду познайомитись з новим жанром сучасного мистецтва, який щойно народжується, – образами Рідних Богів, виконаними в різних техніках, від кольорової графіки до живопису і фотоколажу. Спілкування з видавцем “Атенея” та митцями, безумовно, збагатило наші уявлення про світ Рідних Богів та сприяло встановленню дружніх зв`язків з близькими по духу рідновірами.

У світовій історії відомо кілька “Атенеїв”, які існували як своєрідні центри науки, мистецтва і освіти. Культурна традиція Атенеїв сягає своєю історією в античну епоху, коли на честь Богині Афіни створювалися величні центри науки і мистецтв: філософії, літератури, права, граматики і риторики та інших галузей знань (як Атеней імператора Адріана). В кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. в Європі, за прикладом братів Ф. і А. Шлегелів (німецьких романтиків), виникла традиція журнальних Атенеїв [18.1]. Такі видання існували в Англії, Франції, Чехії, Росії, Польщі (у тому числі львівське видання Станіслава Закревського).

Наприклад, один із засновників польського Атенея (Юзеф Ігнаті Крашевський) 20 років прожив в Україні і написав десятки художніх творів і досліджень про українське життя, героями яких виступають переважно українські селяни [469. ІІІ. 53]. Цікавість до історичної тематики зумовила й такі його праці, які стосуються язичницької теми, зокрема роман “Прадавня легенда” з життя слов’ян-лехітів.

У російських Атенеях (1828, 1859, 1924 рр.) чимало місця займали і публікації українських авторів та матеріали про Україну, в тому числі фольклорно-етнографічні, історичні, літературні.

Сучасний російський “Атеней” згуртував навколо себе інтелектуальні сили нових Правих з багатьох країн Європи. Говорячи про етнорелігійний ренесанс у Росії, не можна обминути яскравої праці Володимира Істархова “Удар руських Богів”, яка за кілька останніх років уже витримала десяток перевидань і, без перебільшення, відома в усіх слов’янських країнах [196].

Автор у досить жорсткій відвертій манері розкриває сутність аврамічних релігій і, як сказано в анотації, кваліфікує їх як “інформаційну зброю для захоплення і встановлення світового панування вищої єврейської олігархії”. У свою чергу, книга В. Істархова “представляє собою арійську інформаційну зброю” і написана з позицій язичництва [196]. Оскільки процеси розвитку суспільства за часів формування юдаїзму і християнства були набагато повільнішими, ніж у ХХ столітті, шахрайство їх творців не було помітне протягом життя однієї людини. Фальсифікацією історії займалися не тільки політики, але й релігієтворці, які з допомогою релігії в різні часи брали в свої руки реальну владу. Це сталося можливим тому, що народи змирилися зі злочинною думкою, насаджуваною в суспільну свідомість інтернаціоналістами та демократами, що нібито “свою релігію можна поміняти”.

Дійсно, якщо нині громадянські закони дозволяють вільно міняти свою національність (звичайно, не фактично, а лише документально) і мову, то чому не поміняти релігію, тим більше, що всі релігії за тими ж “демократичними” законами вважаються рівноправними (щоправда теж лише декларативно). Ті цінності, які впродовж попередніх тисячоліть культивувалися в етнічних суспільствах (цінність Роду, збереження природи рідної землі, етнічної традиції та звичаїв) виявилися непотрібними, і народи масово відмовилися від них. Автор викриває механізми, з допомогою яких це вдалося здійснити. Отже, він оголив очевидні маніпуляції з людською свідомістю в масовому масштабі.

Причому, комунізм В. Істархов ставить на один рівень із юдаїзмом і християнством: “Антагонізм таких релігій як юдаїзм, християнство і комунізм носить чисто демагогічний і видимий характер. Протиріччя між цими релігіями навмисне роздуваються. А насправді ці три релігії мають одне й те ж коріння і одного господаря – світове єврейство, а ще вище окультних сатанинських господарів” [196. 7].

Язичництво В. Істархов розглядає як національні варіанти ведизму, адаптовані конкретними народами. Він також вказує різницю між поняттями “віра” і “релігія”. У християнство примушують сліпо “вірити”. Арійські ж релігійні системи ґрунтуються на знанні-віданні: “Віра – потужна зброя “оболванювання” народу. Істинно віруюча людина страшна своїм фанатизмом і нездатністю не тільки зрозуміти, але навіть і вислухати іншу точку зору. Віра повністю паралізує свідомість… Істинно і свято віруючі люди – це “зомбі”, що втратили людську подобу і стали бездумною зброєю в руках тих, хто нав’язав їм ту чи іншу віру” [196. 11].

Аналізуючи витоки монотеїзму як ідеї та ідеології, В. Істархов вважає першим монотеїстом єгипетського фараона Аменхотепа IV (1389–1358 рр. до н. ч.), пізніше перейменованого в Ехнатона. Цей фараон офіційно заборонив знання про множинність Богів, скасував верховного Бога Сонця і запровадив віру в єдиного Бога сонячного диску (?) Атона. За його наказом, слуги на тисячах кам’яних пам’ятників, у гробницях, на колонах нищили, розбивали і стирали імена інших Богів. Монотеїзм на довгі тисячоліття закрив знання і спримітивізував барвисту й многоіменну картину світу.

Ідеології всесвітньої “рівності” у книзі В. Істархова протистоїть науковий факт, висловлений ще раніше його попередниками: “всі люди від народження не рівні” (ні за розумовими здібностями, ні за фізичними, ні за психічними, ні за моральними якостями). Крім того, у різних націй і рас різний генотип. Коли комуністи забороняли генетику, то вони були послідовними, адже ця наука заперечувала центральну ідеологему комунізму – принцип рівності. Це ствердження В. Істархова перегукуються з думками предтечі відродження Традиціоналізму Юліуса Еволи.

Піддана критиці також християнська абсолютизація “добра” і “зла”, яку автор вважає “взагалі некоректною”, бо добро і зло не абсолютні, а відносні. Християнство,