Читати книгу - "Руденька"

P. S. Для мене так важливо було сказати Йому «ДЯКУЮ», але не по телефону. Для мене так важливо було дожити до цього «ДЯКУЮ».

…You forgot when you were down who was around… [27]

Ми увійшли до кабінету професора Брольша. Я дуже нервувала, але намагалась не показувати цього ні своїй мамі, ні Марі. По-перше, я не могла спокійно дивитися в очі людині, яка впродовж двадцяти годин чаклувала над нами разом з кращою бригадою лікарів і хірургів і робила все можливе для того, щоб я зараз могла зайти до нього на заключний термін разом з мамою. Я не знала, як висловити йому свою вдячність… Листівка, яку я йому подарувала кілька днів тому, звісно, не могла передати всього, що мені хотілося сказати… По-друге, я переживала через те, що мені доведеться почути від цієї людини. Як я житиму далі? Що мені можна? Що робити, коли раптом захворію? Як упливатимуть на мене імуносупресивні препарати? Чи треба їх приймати мамі? Де їх брати, якщо в Україні про них навіть не чули? Чи зможу я займатися спортом, ходити до університету, танцювати, зустрічатися з друзями, коли захочу… іншими словами, чи зможу я жити повноцінним життям? Але й це не було для мене пріоритетним. Єдине питання, яке мене хвилювало по-справжньому… це коли мене відпустять додому і коли я зможу Його обійняти?

Кабінет професора Брольша мене вразив: особливо те, що на величезному столі стояла моя листівка. Професор чемно привітався з Марою, міцно обійняв мене і маму й жестом запропонував сісти. Заключна зустріч, очевидно, мала стати цікавою… адже Мара, так само як і Брольш, чудово говорила і по-німецьки, і по-англійськи, а мама непогано володіла німецькою. У всякому разі, мене б зрозуміли всі троє… і я знала: те, що мама не зможе зрозуміти з моїх англійських діалогів, Мара обов’язково перекаже їй по-російськи… Одне слово, пастка. Термін мій, але як я запитаю свого професора про те, про що мені хотілося поговорити з ним наодинці?

Професор Брольш пробіг очима по роздруківках з моїми аналізами, сказав: не чекав, що я так швидко стану на ноги… і подякував за листівку.

– Та нема за що… Я б вам її не дарувала, якби могла сказати все, висловити словами… Але не можу… Ви ж знаєте… я відразу плачу… а ви не дозволяєте мені нервувати. Ви навмисно поставили мою листівку на стіл перед тим, як я прийду? – У мене був напрочуд гарний настрій, і я сміялася.

– Ні… листівка стоїть тут уже кілька днів, – з усмішкою відповів мій збентежений шістдесятирічний професор, – і я б дуже хотів, щоб ти подарувала мені своє фото…

– Авжеж, я подарую. Коли остаточно прийду у форму. А моє фото ви теж поставите на стіл? – Мені ставало все веселіше.

– Я спробую. Але напевно виникнуть проблеми з дружиною… – Брольш сміявся. – Вона може мене неправильно зрозуміти.

– Ні, Іро, ти взагалі розумієш… він з нею фліртує, – звернулася Мара по-російськи до мами.

Ця фраза викликала вибух мого сміху. Мара дуже поважала мого професора, але у глибині душі його недолюблювала.

– Професоре Брольш, скажіть мені… а коли я зможу полетіти додому? – і серце мені завмерло, коли я спитала його про це.

– Дивися… я відпущу тебе додому тільки тоді, коли на сто відсотків буду впевнений у тому, що в Україні тобі не загрожує небезпека, – серйозно відповів він.

– Але такого ніколи не буде, – сумно пожартувала я.

– Зрозумій… ти потрапила до моїх рук. Я бачив твій стан. І це велике щастя, що над тобою встигли попрацювати ізраїльські фахівці до того часу, як ти сюди прилетіла. Інакше ти сама розумієш, що було б. Я від самого початку був з тобою чесним і відвертим, і ти сама говорила, що цінуєш це. Тож і зараз я відвертий з тобою. Я можу відпустити тебе додому хоч завтра. Але якщо завтра у тебе почнеться нежить, тобі доведеться летіти до Німеччини. Ти цього хочеш?

– Ні, – тихо сказала я.

– Поживеш кілька тижнів у Мари… я знаю, що вона забирає вас до себе в гості. Періодично їздитимеш до нас. І якщо все буде нормально, то вже за два-три тижні я відпущу тебе додому. Я чудово розумію, що ти молода дівчинка і нудьгуєш за татком, друзями, навчанням і всім таким. Але доведеться потерпіти. Гаразд? – Він не усміхався.

– Так… кілька тижнів, так, кілька тижнів… але річ не в друзях… І краще справді не загадувати наперед… Коли мені вперше сказали, що «через тиждень випишуть», у мене відразу піднялася температура сорок через якусь мізерну інфекцію. Те ж саме було з мамою, за день до того, як ви збиралися відправити її до «Sheraton». – Я із сумом подивилася на маму. – Хай іде, як іде. Я з вами згодна. Розкажіть мені про обмеження…