Читати книгу - "Твоя Марія... і Кіб"

—  Ілка в лісі не пропаде, — начебто сам із собою розмірковував Краль, — скоріш за все, відсиджується десь у затишному куточку, додому йти не наважується. Та заплатив я за цього проклятого робота (нехай уже заспокояться!), але як їй про це повідомити? Куди її занесло?

— До ондів, — саме собою зірвалося з язика.

— Чому до ондів? — стрепенувся Краль.

— А чому ні? — запитанням на запитання відгукнувся я.

Краль замислився, машинально розминаючи в пальцях стебло абааля.

— Вона говорила про ондів?

— Точно не пам’ятаю, — збрехав я, — начебто щось згадувала. Хто вони такі?

— Хижаки, — неохоче пояснив Краль.

— Хіба в хижаків можна сховатися?

—  Ілка в чорта рогатого сховається, у неї половина звірини в кращих друзях бігає. Коли-небудь вона дограється…

— Я так розумію, що онди — це… люди?

Краль зневажливо всміхнувся:

— У такому разі, мій мобіль — теж людина. В Ілки дурна звичка наділяти розумом усе живе й неживе. Вона примудряється нехтувати культурним абаалем, за «широту поглядів» поважати дикий і розмовляти про погоду з рожевими хробаками. Ілка не уточнювала, до яких саме ондів вона збирається?

— Ні.

Більше ми цієї теми не торкалися. Краль не поставив жодного запитання про мої взаємини зі «спокійними», мабуть, тут йому було все зрозуміло. На жаль, тільки йому.

«Один, два, три. Один два, три. Один уль, два улі, три… Півтора улі… Здається, я трохи стомився. Триклята планета сама засмоктує не гірш за трясовину. Скільки я вже тут? Не знаю, втратив лік часу. І все-таки слід було б пробиватися до космодрому. Цей плантатор голову заморочив! Один уль… Цікаво, у якій ямі стояв досі мобіль Краля? Два улі… Виходить, раніше він для мене машини шкодував, чекав, поки „спокійні“ свою надішлють. Звичайно, дороги кепські, заради чого він повинен ризикувати своїм мобілем? Два улі з чверткою… Чому улі? Кроки! Я кроки рахую, чи улів? Втім, це й байдуже!

Так, очевидно, власний порятунок доведеться довіку відпрацьовувати на абаалевих плантаціях… Які, однак, дурнуваті думки лізуть людині в голову, якщо її життя зненацька виб’ється з графіка! На місці нашого диспетчера я б досі надіслав запит про долю пілота, який застряг невідомо де…

Аякже, знову впав тут у меланхолію, ще поплач тепер! Узявся допомагати Кралю, терпи! Йому потрібно знайти Ілку, мені потрібно — збіг планів цілковитий.

Ліс великий, не розумію, як тут когось чи щось можна відшукати. Краль носа від землі не відриває, все видивляється якихось слідів. Шукай-шукай, слідопите! Якщо онди справді розумні, якраз вони й чекатимуть на тебе з твоєю гарматою: от-от з’явишся й скажеш „добридень“!

Коли знову повернемося до садиби, доведеться спробувати скласти якого-небудь підсилювача та вийти в ефір навмання. Адже літають повз планету кораблі, та й на космодромі транспортники бувають, варто лише правильну хвилю намацати.

От і знову комашня розлетілася навсібіч, я, виходить, черговий раз порушив чийсь спокій. Цікаво, під кожним кущем своя мікрогалактика, для когось сусіднє дерево вже край світу. Їм і діла нема до якогось Ватіша, котрий уміє вламуватися в нуль-простір, обожнює рисові пудинги й бажає всіляких неприємностей шефу служби спокою… До речі, про Ледока…»

— А яке відношення до служби спокою має скалічена стонога?

— Символіка на формі? Заплющене око — дуга опущеного повіка з віями. Спокій.

— Вічний?

— Менше ляпай язиком, а дослухайся краще, щоб позаду уль не підкрався!

«Ого! Які красуні тут водяться! Ладен заприсягтися, таких білорогих козуль у жодному звіринці не знайдеш!»

Коли з кущів бабахнув постріл, Краль сам зробив стрибок не згірш за молоденьку козулю й кинувся в зарості (я за ним). Невидимому шанувальникові стрілянини по мішенях дуже заважала рослинність (інакше він не мазав би так відчайдушно), що дало змогу сховатися за стовбуром поваленого дерева. Краль відхекався, зручніше прилаштував «хлопавку», націлив її в той бік, звідки ми з’явилися (я знову-таки наслідував його приклад).

— Здається, влипли не на жарт, — констатував господар. — Це гірше за ондів — люди-волоцюги. Їх, напевно, привабили наші мішки.

Хто б там не був, але нерви нам вони попсували добряче. Зрештою, я й сам уже почав звіріти: заряди кінчаються, а ці жартівники побавитись вирішили, розважитися. На той час вони вже оточили нас кільцем. То праворуч злітають бризки, то зі стовбура ліворуч друзки летять, то з мішків із продовольством за нашими спинами робиться решето. Осточортіло! Може, я надто похмура людина, кепсько сприймаю капарський гумор.

Встаю, кидаю порожню «хлопавку», кричу: «Не стріляйте!» Краль лежить носом до землі і чекає, чим усе скінчиться.

З-за дерева з’являються чотири неймовірно брудні личини в лахмітті. Ви коли-небудь бачили личину в лахмітті? Уточнюю для недосвідчених: ніс і двоє очей — це єдині деталі, що вирізняються чітко, інше втопає в заростях поплутаного волосся й жмутах ганчір’я, отже, визначити, де закінчується зачіска й починається власне костюм, неможливо. «Природний спосіб життя» у його ідеальному втіленні. Підсумок праці й прагнень.

Незважаючи на нікудишній настрій, я старанно скорчив посмішку й промовив, звертаючись до того, що стояв ближче:

— Сталося маленьке непорозуміння — я інопланетянин і наділений правом