Читати книгу - "Твоя Марія... і Кіб"

Те, що у відповідь вимовило «дитя природи» на капарському діалекті, пролунало досить недвозначно й без перекладу.

Нехай мені вибачать знавці космічної дипломатії — я відповів так само недвозначно (щоправда, трохи пошкодив руку). А далі все в тумані: якісь кульбіти — то одна фізіономія промайне поряд, то інша, — та біль у розбитих кулаках. Хтось лупцював мене, когось лупцював я — такі контакти чомусь замовчували викладачі стислого курсу космопсихології. Анахронізм. Виняток.

Коли я став потроху звертати увагу на навколишнє, з’ясувалося: ми з Кралем щодуху втікаємо. Плантатор чомусь накульгує, хоча, слово честі, я не пам’ятаю, хто прислужився і йому. Як вдалося вирватись і чому розбишаки не добили нас там-таки, біля поваленого дерева? Хіба тепер не байдуже? Як усе це остогидло!

Краль вчепився в плече — боїться відстати. Справи кепські. Треба терміново повертатися на плантацію, поки нами не зацікавився який-небудь голодний уль, чи не наздогнали аматори вільного полювання.

У тихому бурчанні Краля зненацька вловлюю якийсь зміст:

— Справжній? Ти бився, як справжній капар, у тебе тверда рука! Молодець!

«Справжній капар» швидше здається образою, ніж компліментом. Сумнівне щастя.

— Даруа, хлопчику, я відразу зрозумів, що ти — людина путяща! Відразу, як тільки тебе побачив!

«Заспівав, стражденний, заспівав. Коли ми зустрілися, ти думав трохи інакше!»

— Ватіше, ти не схожий на інопланетянина, ти наш! Що ти знайшов у тім світі, де життя схоже на рожевий кисіль? Ти ж чоловік! Ти можеш усе робити власними руками! Поглянь навколо: планета майже не освоєна, й досі триває боротьба просто за те, щоб вижити. Де ще пізнаєш самого себе, як не в боротьбі? Чого вартий ти, чого вартий той, що поруч з тобою? Друг підтримає, ворог вдарить у спину. От ти все-таки не кинув мене, хоча міг рятувати власну шкуру — в тобі гаряча кров!

«Солодко співає, хоча в чомусь він, безумовно, правий. Зворотний бік їхньої теорії — можливість побачити людину в природному вигляді, без потужних нашарувань цивілізації. Якщо знайдеш друга, то друга, ворога — так ворога…»

— Розумієш, моя плантація все-таки пов’язана з містом, «Спокійні», зрештою, можуть навідатися. Я переправлю тебе глибше в ліс: там у одному із селищ живуть дуже цікаві для тебе люди…

«Ти там знаєш, хто для мене найцікавіший!..»

— Дякую, але я ще не з’ясував долі спостерігача. Секторальна рада чекає на звіт.

— Це добре, що тебе не так просто відвернути від обраного шляху, але ж ти знову втрапиш до лап Ледока і вдруге не викрутишся!

«Ну чого б ото каркати, кля-кирр-р, без тебе знаю!»

— Я постараюсь обійтися без Ледока. Ілку б знайти…

— Зараз треба подбати про себе: навряд чи варто просторікувати на тему сенсу життя, коли от-от станеш обідом для уля.

—  Ілка спілкувалася з улями.

— Про сенс життя? — витріщив очі Краль.

— Ні, просто відігнала одного.

Краль скривився так, ніби розкусив гірку ягоду:

— Ти збираєшся повторювати її експерименти?

— Тільки не зараз!

Ніч довелося-таки просидіти на дереві. Навколо вешталися мерехтливі постаті, лунали то рипіння, то писк і шерехи. Я чесно намагався заснути, але потім вирішив з користю провести час і почав підбивати підсумки:

«Що дала історії втеча транспортного пілота з контори заспокоєння? Наявність мене в живому й майже розумному вигляді. Питання друге: ну, а що далі?

Є пропозиція перейти до природного способу життя. Чудова думка, але висловлена не за адресою. Висновок: переадресувати Кирові. Гадаю, він не відмовиться.

Думка на задньому плані: не завадило б дістатися до космодрому…

Здорова думка: „Талан“ мусить потурбуватися про свого пілота й послати запит на Капариду.

Підла думка: як здорово було б начхати на все й раптом опинитися у відпустці…

Думка, що закликає до порядку: спершу треба злізти з дерева й відповісти за втоплений „ДЗ“.

Думка з глибини свідомості: чого цей мерехтливий під деревом огинається? Ішов би собі, куди йшов.

Дивна думка: якщо раптом воскреснути й опинитися на Мянаку — теж стрілятимуть?

Негідна думка: швидше б ранок…»

На плантацію ми повернулися ні з чим, якщо не брати до уваги себе самих, дивом уцілілих. Я впав на ліжко з таємною надією нарешті виспатися, але не встиг навіть до ладу очі стулити.

— Привіт, — сказав хтось над самим вухом.

— Привіт, — буркнув я й глибше занурився в подушку.

— Не спи.

— Відчепися.

— Проспиш увесь білий світ!

— Відчепися.

— Даре, проженеш — піду й не скажу нічого.

«Кому там так кортить висловитись?»

Наступної секунди я злетів з ліжка й зустрівся з поглядом сердитих Ілчиних очей. Ілка обійшла мене й безцеремонно вмостилася на постіль.

— Ти довго збираєшся стирчати отаким стовпом?

— Що ти