Читати книгу - "Багряний рейд"

— Ми, — знову вліз Хорт.

— Ні. Ми криємося від ворога до часу, — повернувся до нього Коломієць. — Хіба хтось із нас тут визнає цю владу нашою, своєю? Ми на війні.

— Пишно сказав, — сказав Товкач. — Але правильно.

— Ага. Але ж інші, хто також ховається по лісах, так не вважають. Бо не воюють уже. Для них війні давно кінець. Владу визнають владою, тому й бояться їхнього закону. Бандити. Бачили ж листівки більшовицькі? Нас там із ними рівняють. Напевне знають: ми — не кримінальний елемент. Тому якщо наша ціль — товарний вагон чи, скажімо, склад із продовольством, найперше на справжніх бандитів подумають. А ганятися за ними солдатів поки не посилають. Місцева міліція ледь справляється. Ми ж, як ти мудро кажеш, друже Дунай, розвідку проведемо.

Поки говорив, зрозумів: не так до інших, як сам до себе.

Лиш думки вголос.

Рушили по обіді.

На станцію пішло четверо. Коломієць взяв із собою Тура й Товкача, обоє говорили по-місцевому краще за решту, а контакту з патрулями не уникнути. Дунай вирішив йти з ними в останній момент, нічого не пояснив — просто зібрався. Максим розумів причину, відмовчався — хай наглядає всевидяче око. Лиш обмовився:

— У разі чого більше мовчи. Говірка викаже. В їхній армії нашого брата повно, але зустріти в тилу когось із вашим акцентом…

Хоча ніде правди діти — Дунай виглядав типовим, наче з картинки чи агітаційного плакату, радянським старшиною. Документи мали всі, справжнісінькі, бланків свого часу викрали досить. Печатки змайстрували з відірваних підошов, та на око не відрізнити, перевірено не раз. Єдине, що справді могло насторожити, — ціла група військових, які повертаються у свої частини з різних шпиталів, але чомусь тиняються гуртом. Тож розділилися: Коломієць сказав Дунаєві триматися біля себе, в разі чого говоритиме офіцер, старшина не втручатиметься, а Тур із Товкачем йшли кожен окремо, при цьому домовилися тримати один одного в полі зору.

За старшого на базі лишився Чуб.

Четвірка проминула вже зовсім щедро вкритий багрянцем ліс. Перед виходом на дорогу уважно обдивилися кожен себе, чи не лишилося на одязі листя або інших слідів, що могли виказати. Потому, кивнувши розвідникам, Коломієць поправив ремінь, обсмикнув шинель і посунув уперед, широко ступаючи. Дунай подався за ним, притримуючи правицею худий «сидір» — зовсім без речей пара військових бути не могла.

Якийсь час ішли, не озираючись, напрямок узяли правильний, і десь за годину їх наздогнала «полуторка». Ступивши на узбіччя, Максим хотів пропустити машину. Але, трохи обігнавши, вона раптом загальмувала.

Тепер розвідники могли порахувати кількість солдатів у кузові — четверо. У всіх автомати, довкруж — як на лихо відкрита місцевість, і в разі чого бій вийде коротким. Проти чотирьох автоматників двоє з офіцерськими ТТ в кишенях нічого не вдіють. Про всяк випадок торкнувшись через шинельне сукно гранати, Коломієць, ніби нічого не сталося, крокував далі. Не озирався, та відчув потилицею Дунаєву напругу.

З кабіни, з пасажирського місця, тим часом вийшов капітан років під тридцять п’ять, непоказний, вишкрябані бритвою щоки й підборіддя видно зблизька, під кашкетом — йоржик каштанового волосся. Круглий, бульбочкою ніс робив його добродушним, простецьким й водночас — звичайнісіньким. У натовпі, хоч у цивільному чоловік, хоч у формі, Максим би такого не вирізнив. Навіть кирпа — не прикмета, таких повно.

Порівнявшись із машиною, Коломієць кинув руку до козирка, зупинився. Боковим зором помітив — Дунай теж козирнув, ставши так, аби в разі чого прикрити тил. Старший офіцер відповів тим же жестом, відчеканив:

— Капітан Волобуєв, — й не дочекавшись, спитав: — Здоров, танкісти. Куди, товариші? Може, підкинути?

— Лейтенант Коломієць. — Максим вирішив зберегти у фальшивих документах справжнє прізвище, а на плечах — польові погони молодшого офіцера танкових військ, випадкового знайомого вони не настрожили. — Дякую, товаришу капітане. Не відмовимося. Ми на станцію.

— Так і ми на желєзку! — Волобуєв гостинно й навіть картинно розвів руками. — Своїх доганяєте?

— Висуваємося в розташування, — обмежився Коломієць обтічною фразою.

— Заскакуйте. Туди ще вісім кеме, для чого ноги бити.

Дунай мовчки взявся за край борту, підтягнувся сам. Двоє солдатів з кузова допомогли Максимові, хоч він не просив, хряснули дверцята кабіни — капітан умостився назад. Машина рушила, і Коломієць заспокоївся: нічого особливого, взаємна виручка, на місці Волобуєва сам підхопив би двох служивих.

Інша річ, по приїзді капітан захоче поговорити, перекинутися бодай парою слів. Хто, куди, звідки — не допит, звична в таких випадках розмова. Але, здається, пронесло. Висадивши пасажирів біля залізниці, Волобуєв попрощався так само коротко, як привітався, обмовившись — інтендантські справи, постачання, вантаж отримувати. На його погонах Коломієць не розгледів маленьких коричневих відзнак інтенданта, та значення цьому не надав. Бійці взагалі мали золотаво-жовті нашивки піхотинців, це тим більше нічого не означало: Волобуєву виділили в розпорядження чотирьох людей і шофера з машиною. Той саме ходив довкола, зосереджено кóпаючи носаком скати.

Потиснувши капітанові руку на прощання, Максим відійшов у бік станційної будівлі, раптом зупинився, витягнув трофейні папіроси з кишені, відкрив коробку, простягнув Дунаєві. Поки той прикурював, мовив неголосно:

— До нього придивитися не зайве.