Читати книгу - "З ким би побігати"

Тамар зачинила двері і хотіла піти далі, але тут побачила на підлозі, прямо перед собою, пару великих босих і смаглявих дівчачих ніг з довгими і широкими пальцями й нігтями, пофарбованими яскраво-бузковим лаком. Гучний насмішкуватий голос промовив:

— Е, та ти там геть потонула! Давай-но разом.

Хтось підійшов іззаду і підхопив матрац.

— Куди? — спитала Тамар.

— На другий поверх.

Тамар мовчала, намацуючи ногами східці. Один, два... Матрац совався на спині, вони мало не впали разом з ношею.

Тамар почула сміхотливий голос:

— Знаєш, що мені це нагадує? Як ми років два тому в школі ставили «Дон Кіхота». Я з двома дівчатами вдавала коня і так само ходила, скорчившись, уперши довбешку в дулу. А хтось раптом зірвав з нас простирадло, і нас заскочили ось у такому вигляді.

Дівчина заливчасто засміялася, матрац поповз униз, і через кілька секунд вони опинилися під ним, придавлені його вагою. Сяк-так вибравшись, обидві впали на матрац плече до плеча, не дивлячись одна на одну, і реготали до нестями. Так, і Тамар теж реготала. Вона з насолодою хлюпалася в струменях сміху цієї незнайомої дівчини.

— Шелі, — назвалася та, витираючи сльози тильним боком долоні, і потерлася рукою об руку Тамар.

— Тамар.

— Привіт, Тамар.

— А це Дінка.

— Привіт, Дінко.

Тамар побачила широке, вилицювате, розсміяне обличчя з невеликими віспинами, яскраво-зелену шевелюру, рідкі зуби і повну принади щербату усмішку.

— Ну ж бо, спробуймо ще раз!

У кожному вусі Шелі теліпалося по чотири срібні сережки, срібна мушка виблискувала в ніздрі. Велика сережка була увіткнута у брову, а коли дівчина встала, Тамар помітила татуювання на стегні — стрілець. Шелі простягнула Тамар сильну руку і ривком поставила її на ноги. Тут з’ясувалося, що Шелі вища за неї на півтори голови.

— Ну, така ось я, — знизала Шелі плечима, ніби вибачаючись за свій зріст. — Повний комплект. Ану до роботи!

І вони знову заповзли під матрац.

Щоб затягти матрац на другий поверх, їм знадобилося хвилин десять. Вони так реготали, стільки разів падали і вставали, що, подолавши нарешті сходи, геть вибилися із сили.

Шелі відчинила двері. Ця кімната виявилася трохи меншою за решту. Підлога тут теж була вся у щербинах, а зі стелі так само звисали незрозумілі гумові трубки й електродроти, але біля стіни, затягнутою строкатою тканиною з мексиканським узором, стояло акуратно заправлене ліжко, на ліжку лежала книжка «Птах душі»[30], під вікном примостилося щось подібне до тумбочки: полиця на червоних цеглинах, а на ній — декілька кольорових камінців, груба червона свіча і притиснені одна до одної книжки. Очі Тамар жадібно оббігли всю цю розкіш.

— «Чи до вподоби вам оці покої»? — з усмішкою спитала Шелі.

— «Сказати щиро? Покої мені зовсім не до вподоби», — цитатою відповіла Тамар і побачила, як радісно спалахнули спрямовані на неї очі.

— «Що ж, чи не посидите ви з нами?»

— «Неодмінно посиджу, вельми охоче! — усміхнулася Тамар. — Бо сусіди пречудові».

Шелі відповіла широкою, як обійми, усмішкою.

— Ласкаво просимо у пекло. Почувайся як удома. Скільки часу ти вже не там?

— Не де?

— Не вдома.

Тамар на мить завагалася. Шелі була такою привітною, що вона ледь не піддалася спокусі викласти їй усю правду.

— Ей, ей, тут тобі не поліція! Ти зовсім не зобов’язана нічого розповідати, — розсміялася Шелі.

Але Тамар помітила, що блиск у її веселих очах трохи померк. А вона ж якраз хотіла розповісти. Тамар раптом відчула, що ця жахлива таємниця просто душить її. Та у неї не було вибору.

— Шелі, не ображайся, мені треба трохи часу, щоб очухатися.

— Take your time, baby[31], ми тут надовго. На мою скромну думку, на все життя.

Тамар, що почала розстилати коца на своєму матраці, завмерла:

— Чому на все життя?

Шелі лягла на своє ліжко, запалила і поклала ноги на залізне бильце.

— Чому? Чому? — Шелі випнула губи, пускаючи дим до стелі, уздовж і впоперек посмугованої тріщинами. — Радіослухачка Тамар з Єрусалима питає «чому?». І справді — чому? А чому моя матуся вирішила в сорок п’ять років вискочити за цього мерзотника? І чому мій справжній татусик помер, коли мені було сім років? Хіба так добре чинити? І чому клопам подобається жити в матрацах?

Вона ляснула себе по засмаглому стегну.

— Ні, справді. — Тамар підійшла до її ліжка. —