Читати книгу - "Еринії"

Як комісар і сподівався, перший день розслідування не приніс нічого цікавого. Ґрабський і Кацнельсон нишпорили по всіх можливих конторах і розмовляли з величезною кількістю промисловців і власників різноманітних фірм. Результати цих розмов були жалюгідними, хоча двоє людей упізнали сьогодні на фото своїх підлеглих, яких негайно привезли на Лонцького. Там, лаючись і погрожуючи, вони чекали на опізнання. Хоча поліцейські не зауважили жодної вражаючої схожості між затриманими й чоловіком з портрета, до того ж, один з них був бороданем. Проте, згідно з наказом, остаточне опізнання мав провести Попельський. Той перед нарадою в Зубика лише зиркнув на затриманих і відразу заперечно похитав головою. «Чимось ви розгнівали свого шефа», ― бурчали поліцейські, випускаючи їх на волю.

Циган і Жехалко безрезультатно обходили різних лікарів та медичні установи. Усюди їх збували, посилаючись на лікарську таємницю. При цьому вони вислухали купу звинувачень у відсутності в поліцейських такту. Подолати шляхетний опір медиків не допомогли навіть описи неймовірних страждань, яких зазнала дитина. Навіть численні зв’язки й авторитет Підгірного, котрий виявився надзвичайно наполегливим у пошуках різних підходів до Ескулапових служителів, нічого не дали. Співпрацювати з поліцією погодилися тільки двоє лікарів жидівського походження. На жаль, їхні пацієнти-епілептики теж належали виключно до цієї національності, а зроблений Попельським словесний портрет виключав таку ймовірність.

Тож не дивно, що задовго до полудня Циган і Жехалко, зазнавши поразки на «медичному фронті», швидко долучилися до колег. Опинившись учотирьох, вони поділили обов’язки й заглибилися у світ запилюжених течок, шаф із деренчливими жалюзі, антресолей, чиї вікна з молочного скла виходили на цехи або брудні подвір’я, одним словом ― в імперію конторських працівників у нарукавниках, захисних козирках на чолі й грубих окулярах. Результати пошуків цієї четвірки були так само жалюгідні, як і наслідки опитування Попельським продавців капелюхів. Проте найгірші звістки приготував для них Зубик.

― Вам відомо, панове, скільки сьогодні зголосилося громадян, які впізнали на плакатах обличчя підозрюваного? ― Начальник у відчаї обхопив підборіддя й пухкі щоки обома долонями. ― Тридцять два! Чотири дзвінки й двадцять вісім людей, що з’явилися особисто, у тому числі один безсумнівний вар’ят[50] з Кульпаркова, якого тимчасово випустили. Цей у всьому зізнався.

― Теща впізнала на плакаті ненависного зятя? ― пробуркотів Попельський.

― Не час жартувати, комісаре. ― Зубик настовбурчив рештки майстерно зачесаного волосся. ― Звичайно, зізнання можуть бути неправдивими. Через брак людей мені довелося подзвонити до надінспектора Доманського й попрохати в нього додаткових людей для перевірки всіх цих зголошень. І знаєте, що він мені відповів? Що може прислати мені трьох працівників. Трьох! Решта перебуває на військових навчаннях!

― Ну що ж. ― Спохмурнів Ґрабський. ― Іде війна…

― Іде війна! ― гаркнув Зубик. ― А мені тут рішення приймати! І я прийняв! Наразі не перевірятимемо тих, хто зголошується з населення. Записуємо прізвища, але не перевіряємо! Перевіримо їх…

― Після війни, ― докинув Попельський.

― Пане комісаре, ― засичав Зубик. ― Ви нині хіба що жартиками можете похвалитися!

Запала тиша. Попельський закурив цигарку, але відразу ж її загасив. З перепою тютюн йому не смакував.

― Перепрошую, ― мовив він. ― Це в мене такий гумор вішальника. Але знаєте, пане начальнику, я, здається, на дещо натрапив. Пригадуєте, що цей п’яний сторож розповів, що Ірод…

― Забудьте про це ім’я! ― крикнув Зубик. ― Хіба що будете церковним служкою й читатимете Євангеліє в церкві!

― То я мусив би стати ксьондзом, ― продовжував Попельський тим самим тоном. ― Отже, підозрюваний наказав сторожеві пильнувати кирку, бо вона, мовляв, коштує злотого чи щось таке.

― Саме так, злотого, ― пробурмотів Жехалко, зазирнувши до протоколу.

― Я припустив, ― Попельський кивнув головою, наче похваливши колегу, ― що кирку десь позичили. І мені пощастило. У випозичальні інструментів Сокальського nota bene в першій, де я побував, працівник упізнав на портреті людину з документами Марцелія Вілька, що живе на Кубасевича. Я негайно туди поїхав і зустрівся із цим паном. Це не та людина, котра мучила Казя Марковського. Півроку тому у Вілька вкрали паспорт, і хтось скористався ним, випозичаючи кирку. На мою думку, треба повернутися до справи піврічної давності й розшукати того, хто поцупив у Вілька документи.

― Нічого це не дасть, ― повільно проказав Зубик. ― У кишенькових злодіїв під рукою цілий арсенал паспортів та інших крадених паперів. Досить піти до Бомбаха й делікатно натякнути барменові, що потребуєш лівих документів. І відразу з’явиться якийсь продавець паспортів, атестатів зрілості, водійських прав та іншого.

― Я не згоден з вами, пане начальнику. ― Попельський ставав чимраз роздратованішим. ― У наших кишенькових злодіїв діє своєрідний кодекс честі. Вони крадуть у людей ― гроші, годинники, але не документи. Їх вони завжди відправляють за вказаною адресою. Тому слід поновити справу про викрадення паспорта в Марцелія Вілька, навіть якщо на нас метатимуть громи з якогось комісаріату, де справу було закрито!

― А що ви нам скажете, докторе Підгірний? ― Зубик був відомий тим, що в незручних для себе ситуаціях раптово змінював тему розмови.

― Злочинець повернув кирку до випозичальні? ― запитав медик, не дивлячись на Попельського.

― Так, ― відповів комісар.

―