Читати книгу - "Робін Гуд"

— Так, це я. Дякувати Богові, я був поблизу і встиг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна відчувалося глибоке хвилювання. — Клянусь, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще не підводила голову, яку довірливо поклала на груди юнака, та він, опам'ятавшись, раптом вигукнув:

— Боже, яка ж з мене погана сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.

— Цілі, цілі, — відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.

— Ні, я не це мав на увазі, — заперечив Робін. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.

Дівчина розповіла йому, як принц Джон захопив землі її батька, обіцяючи повернути їх лише тоді, коли вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц хоче заподіяти їй зле, бо водночас він домагався руки принцеси.

— Ось, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Саме тому я знову вбралася в костюм пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж змінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори, що має захищати всіх жінок: віднині вже ні принц Джон, ні його поплічники ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а чарівна дружина Адана Дейля доклала всіх зусиль, щоб дівчина почувалася як у себе вдома.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

У той час, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з шаленим оленем, Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького попа, чиї гаманці потребували полегшення. Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звався той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самотнього лицаря, який, похиливши голову, і, здавалось, байдужий до всього на світі, їхав верхи на якійсь шкапі.

— Чи ви бачили отаке опудало! — сказав Маленький Джон своїм товаришам. — Та, як кажуть, зовнішність часто буває оманливою. Тож нехай цей їздець буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало його зсунулося на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася в стремені, а друга звисала в повітрі. Худа мов скелет шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і наказав йому зупинитись; він знав, що не завжди за зовнішнім виглядом людини можна судити, чи є в неї гроші. Чемно вклонившись, Маленький Джон запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар хоче сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний чекає на вас, сер.

— Не можу, любий друже, — ввічливо відповів лицар. — У мене лиха через край, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господареві за ласку до нещасної людини. Хто ж він є?

— Та хто ж, як не Робін Гуд, — одказав Маленький Джон і взявся за вуздечку коняки незнайомця.

Побачивши, що до них наближаються ще двоє розбійників, лицар не виявив ніякого хвилювання і спокійно відповів:

— Мабуть, таким запрошенням не слід нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я збирався обідати сьогодні в Блісі чи Донкастері, та мені байдуже.

Не чинячи опору, він пішов за лісовиками в глиб лісу, до місця, де зібралася вся ватага.

Маріан ще не встигла переодягнутися, і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був костюм пажа. В полоненому вона відразу впізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина хотіла було тікати, побоюючись, що лицар теж упізнає її, але Робін Гуд на мигах звелів їй залишатися в ролі пажа. Маріан згодилась підтримати жарт.

— Ласкаво просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме готуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робін, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до вашого гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні всього товариства сів поруч із Робіном до багатого столу, де були оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько пригостившись, лицар повеселішав і став запевняти, що вже тижнів зо три так смачно не обідав. Він пообіцяв Робінові влаштувати на його честь не менш гостинний прийом, коли той разом зі своїми хлопцями прибуде до нього. Проте не на таку платню сподівався Робін Гуд. Подякувавши за запрошення, він натякнув, що такі гості, як лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Я тепер такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума становить усе моє багатство, не кажучи вже про те, щоб пропонувати її.

— Гроші, хоч і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхнувся Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі,