Читати книгу - "Робін Гуд"

Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан. і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за настання кращих часів. Бачу, що ваша зброя притупилась і одяг подерся. Але мені здається, хоч це було і давно, я бачив вас при дворі у кращому вбранні. Скажіть мені одверто: ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви погано господарювали і розтринькали своє майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар і вів тверезе й мирне життя, — відповів засмучений гість. — Можливо, ви дійсно бачили мене при дворі, бо я був одним із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Моє ім'я — Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше він Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше — дідові й прадіду. Ще два-три роки тому мої сусіди могли б підтвердити, що для мене чотириста фунтів були справжньою дрібницею. А тепер у мене лишилися тільки оці десять пенні сріблом, дружина та син.

— А як же ви втратили своє багатство? — поцікавився Робін Гуд.

— Через власні дурість та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я був з королем Річардом у хрестовому поході, а оце нещодавно повернувся. Тим часом мій син виріс і став славним юнаком. У свої двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Та собі на лихо він надто захопився цим і якось на змаганнях ненароком убив одного лицаря. Щоб врятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Більше того, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких відсотках у єпископа Герфорда.

— У вельмишановного єпископа? — перепитав Робін з іронією в голосі. — І яку саме суму?

— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпископ присягнувся, що забере мій маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.

— Чи є у вас друзі, які б поручилися за вас? — запитав Робін Гуд.

— Жодного. Якби в Англії був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше, — безнадійно одказав гість.

— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялась.

— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — проголосив сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато пристойніше.

Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами. Потім Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золота в руках і стали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі було якраз чотириста фунтів.

— Візьміть, сер Річард. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпископу, — сказав Робін. — Прошу не дякувати нам — це лише зміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такими безсердечними, як його преосвященство єпископ, хоча хтозна, може, будемо ще гіршими. На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов син мірошника Мач, несучи цілу купу гарного одягу.

— Лицарю слід зодягатися так, як це личить його санові. Чи не правда, отамане?

— Ти маєш рацію, — схвально відгукнувся Робін.

— Дайте йому ще й доброго коня, — тихенько підказала Маріан. — Цей дарунок повернеться з лишком. Він гідна людина — я добре його знаю.

Лицарю дали коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом. Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку. Куди й подівся смуток лицаря! Проте від хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншою людиною сідав гість вранці на подарованого йому коня. Перш ніж вирушити в дорогу, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував гостинним лісовикам.

— Хай береже вас Господь усіх до єдиного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робін і, ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. До зустрічі, друзі! Точнісінько через дванадцять місяців день у день я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви!

Він урочисто поцілував держак меча.

— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти сплатиш свій борг, якщо на той час розбагатієш.

— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом!

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, пришпоривши коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку! — почувся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив