Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

class="book">Першим цей перехід здійснив лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. У 1872 році виникли припущення, що експедиція американця Стенлі, вислана на пошуки Лівінгстона в область Великих Озер, опинилася у важкому становищі. Лейтенант Камерон зголосився відправитися на її пошуки. Пропозицію було прийнято. Камерон у супроводі доктора Діллона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона, вирушив у похід із Занзібару. Перетнувши Угого, вони зустріли жалобний караван: вірні слуги несли тіло Лівінгстона на східний берег. Камерон все ж продовжив свою подорож на захід, обравши собі за мету будь-що перетнути материк від океану до океану. Через Уніяніембе та Угунду енергійний лейтенант Камерон дійшов до Кагуеле, де знайшов щоденники Лівінгстона, переплив озеро Танганьїка, перейшов гори Бамбаре, переправився через Луалабу, однак не зміг спуститися вниз за течією цієї ріки. Після цього він відвідав області, спустошені недавніми війнами, обезлюднені після набігів работорговців: Кілембе, Уруа, витоки Ломані, Улунді, Ловаліо, переправився через Кванзу, перетнув незаймані ліси, в які Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, і, нарешті, побачив хвилі Атлантичного океану, досягнувши Сан-Феліппе-ді-Бенгалу. Ця подорож тривала три роки та чотири місяці і коштувала життя двом супутникам Камерона – докторові Діллону та Роберту Моффа.

Американець Генрі Мортон Стенлі незабаром замінив на цьому шляху відкриттів англійця Камерона. Відомо, що цей відважний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», відправлений на пошуки Лівінгстона, знайшов його 30 жовтня 1871 в Уджіджі, на березі озера Танганьїка. Цю подорож, настільки вдало здійснену в ім'я людини, Стенлі вирішив продовжити в інтересах географічної науки. Він хотів детально дослідити берега Луалаби, з якими в першу подорож ознайомився лише поверхово. Камерон ще мандрував в нетрях Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 виступив з Багамойо на східному узбережжі, через рік і дев'ять місяців, 24 серпня 1876 року, покинув спустошений епідемією віспи Уджіджі і після переходу за сімдесят чотири дні дійшов до Танганьїке-Ньянгва, великого невільничого ринку, де до нього вже побували Лівінгстон та Камерон. У Ньянгве Стенлі був свідком жахливого кривавого набігу загонів Занзібарського султана на області Марунга та Маніуем.

Тут Стенлі зробив дослідження берегів Луалаби і пройшов її до самого гирла. У його експедицію входили сто сорок носіїв, найнятих в Ньянгве, та дев'ятнадцять човнів. З перших же кроків загін Стенлі повинен був битися з людожерами Укусу і перетягувати човни руками, щоб обійти непрохідні пороги річки. Біля екватора, в тому місці, де Луалаба робить вигин на північно-північний схід, п'ятдесят чотири човни, в яких було декілька сотень туземців, напали на маленьку флотилію Стенлі, проте йому вдалося відбити їхній напад. Відважний дослідник, пропливши до другого градуса північної широти, встановив, що Луалаба не що інше, як верхів'я Заїру або Конго, і що, слідуючи за її течією, можна вийти прямісенько до берега океану. Саме цей шлях і обрав Стенлі. Дорогою йому майже щодня доводилося відбивати напади прибережних племен. 3 липня 1877, під час переходу через пороги Массаса, загинув один з його супутників, Френсіс Покок, а 18 червня човен самого Стенлі потрапив у водоспад Мбел і лише диво врятувало його від смерті.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, що знаходилося за чотири дні ходу від океанського берега. За два дні він знайшов у Банзая-Мбуко припаси, що їх було відправлено назустріч експедиції двома торговцями з Ембоми; в цьому маленькому прибережному містечку Стенлі нарешті дозволив собі відпочити. Він постарів в свої тридцять п'ять років від труднощів та поневірянь під час подорожі через весь Африканський материк, яка зайняла два роки та десять місяців. Зате течія річки Луалаби була відомою тепер аж до самого Атлантичного океану. Також було встановлено, що поряд з Нілом, головною північній артерією Африки, і Замбезі, головною східною її артерією, на заході Африканського континенту тече третя в світі за величиною ріка довжиною дві тисячі дев'ятсот миль[59], що в різних частинах своєї течії має назви Луалаба, Заїр або Конго та з'єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.

Однак, експедиції Стенлі та Камерона відбувалася вздовж північної та південної меж Анголи, сама ж ця область в 1873 році, тобто в той час коли «Пілігрим» зазнав аварії, була ще майже не дослідженою. Про Анголу знали лише, що вона є головним невільничим ринком на заході Африки і що центрами работоргівлі в ній є Біє, Касонго та Казонде.

І саме в ці згубні місця, за сотні миль від океанського узбережжя, Гарріс заманив Діка Сенда та його супутників: жінку, змучену горем та втомою, помираючу дитину та п'ятьох негрів, приречених стати здобиччю жадібних работорговців.

Так, це була Африка, а не Південна Америка, де ані туземці, ані звірі, ані клімат нічим не загрожували подорожнім, де між хребтом Анд та океанським узбережжям простягнулася привітна країна з безліччю поселень, в яких місіонери гостинно надають притулок кожному мандрівникові. Якими далекими були Перу та Болівія, куди буря, напевно, принесла б «Пілігрим», якби злочинна рука не змінила його курс, і де потерпілі від аварії віднайшли б стільки можливостей повернутися на батьківщину!

Це була страшна Ангола, до того ж її найглухіша частина, куди не заглядали навіть португальські колоніальні власті, дикий край, де під свист батога наглядачів тягнулися каравани рабів.

Що знав Дік про цю країну, в яку його привела зрада? Дуже небагато – те, що говорили місіонери XVI і XVII століть та португальські купці, які постійно їздили з Сан-Паулу-ді-Луанда через Сан-Сальвадор до Заїра, те, що розповів доктор Лівінгстон про свою поїздку 1853 року, – і цього було достатньо, щоб зломити людину навіть менш мужню за Діка.

Дійсно, становище було жахливим.

Розділ другий. Гарріс та Негоро

Наступного ранку після того, як Дік Сенд та його супутники востаннє зупинилися в лісі на ночівлю, за три милі від місця ночлігу, як заздалегідь і домовлялися, зустрілися двоє.

Цими двома були Гарріс та Негоро. В подальшому ми дізнаємося, чи випадковою була зустріч на узбережжі Анголи португальця, що прибув з Нової Зеландії, з американцем, якому у справах работоргівлі часто доводилося навідуватися цю область Західної Африки.

Гарріс та Негоро всілися попід корені величезної смокви, на березі прудкого струмка, вода якого дзюркотіла поміж двома щільними рядами папірусу. Розмова щойно розпочалася, оскільки португалець з американцем зустрілися всього хвилину назад і тепер розповідали один одному про те, що відбулося впродовж останніх декілька годин.

– Отож, Гаррісе, – промовив Негоро, – тобі не вдалося заманити ще далі в глиб Анголи загін капітана Сенда, адже так вони