Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так, друзяко, – відповів Гарріс. – Я навіть дивуюся, що мені вдалося заманити їх на сотню миль від узбережжя! Останніми днями мій юний друг Дік Сенд слідкував за кожним моїм рухом. Його підозра замінювалася впевненістю і, чесно кажучи…
– Зайва сотня миль, Гаррісе, і ці люди, вочевидь, були б у нас в руках. Втім, ми і так намагатимемося їх не впустити.
Гаррс стиснув плечима.
– Куди вони подінуться? – сказав він. – Я повторюю, Негоро, мені ледве вдалося вчасно дати драла! По очах мого юного друга я зрозумів, що він готовий всадити в мене цілий заряд свинцю прямісінько в груди, а, варто зазначити, я зовсім не перетравлюю сливові кісточки по дванадцять штук на фунт.
– Зрозуміла річ! – сказав Негоро. – Я сам маю зуб на цього молодика.
– Що ж, тепер ти маєш можливість відплатити йому з повна і навіть з відсотками! Першими днями мені неважко було видавати Анголу за Атакамську пустелю, адже я бував там одного разу. Однак, малюк Джек вимагав «гумові дерева» та пташку-муху; його матуся – хінне дерево, а кузен обов'язково хотів знайти кокуйо. Чесне слово, я знесилився вигадувати. І після того, як мені величезними зусиллями вдалося видати жирафів за страусів… Геніальна думка, Негоро! Я вже не знав, що й придумати. Та й мій юний друг, як я помітив, більше не вірив моїм поясненням. А потім ми побачили сліди слонів. А потім ще й, – звідки вони взялися? – бегемоти! Розумієш, Негоро, бегемоти та слони в Америці – це ж те саме, що порядні люди в бенгельскій каторжній в'язниці. І, нарешті, на довершення, старий негр примудрився знайти під деревом ланцюг та кайданки, які скинув, напевно, якийсь невільник під час втечі. Тієї самої миті десь неподалік загарчав лев. Зрештою, я ж не міг їм стверджувати, що то муркотить домашній кіт! Мені тільки й вистачило часу, що скочити в сідло та втікти.
– Розумію, – відповів Негоро. – Та все ж я вважав б за краще, якби вони забрели ще на сотню миль далі вглиб країни.
– Я зробив все, що міг, друзяко, – заперечив Гарріс. – До речі, добре, що ти йшов за нами на достатній відстані. Вони неначе здогадувалися про тебе. Там був один песик – Дінго. Скидається на те, що ти йому не дуже до вподоби. Що ти йому зробив?
– Нічого, – відповів Негоро, – однак, він скоро отримає кулю в лоба.
– Таким самим гостинцем тебе почастував би Дік Сенд, якби помітив тебе на відстані пострілу. Варто визнати, мій юний друг стріляє добре, та й взагалі легінь хоч куди.
– Яким би легінем він не був, Гаррісе, йому задорого стане його зухвалість, – відповів Негоро і на його обличчі з'явився вираз невблаганної жорстокості.
– Чудово, – стиха сказав Гарріс. – Вочевидь, ти, мій любий, зовсім не змінився. Подорожі не зіпсували тебе!
Після хвилинного мовчання американець знову заговорив.
– До речі, Негоро, – промовив він, – коли ми з тобою так несподівано зустрілися неподалік від місця катастрофи корабля, поблизу гирла Лонгі, ти встиг лише розповісти мені про цих милих людей і попросити мене завести їх якнайдалі вглиб уявної Болівії, однак ані слова не сказав про те, що ти робив впродовж останніх два роки. А два роки в нашому бурхливому житті – це довгий термін, друзяко. Відколи старий Алвіш, якому ми вірно служили, відправив тебе з Касонго на чолі невільничого каравану, від тебе не було жодних новин. Відверто кажучи, я думав, що ти мав неприємності з англійським крейсером, через що твоє тіло замайоріло на реї.
– Трохи не закінчилося тим, Гаррісе.
– Нічого, ще попереду, Негоро.
– Дякую!
– Що ж поробиш, – відповів Гарріс з філософською байдужістю. – Професійний ризик. Якщо вже займаєшся работоргівлею на африканському узбережжі, не варто розраховувати на смерть у власному ліжку. Отже, тебе впіймали?
– Так.
– Англійці?
– Ні. Португальці.
– До або після здачі вантажу? – запитав Гаррис.
– Після, – відповів Негоро, трохи повагавшись. – Португальці тепер, коли вони непогано розжилися на работоргівлі, роблять вигляд, ніби вони проти неї. Мене виказали, простежили за мною, впіймали.
– І засудили?
– До пожиттєвого ув'язнення на каторзі в Сан-Паулу-ді-Луанда.
– Тисяча чортів! – вигукнув Гарріс. – Каторга! Не дуже хороше місце для таких людей, як я і ти. Адже ми звикли до життя на волі! Мабуть, я б обрав шибеницю.
– З шибениці втікти неможливо, – промовив Негоро, – а от з в'язниці…
– Тобі вдалося втекти?
– Так, Гаррісе. Рівно за два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського корабля, що вирушав до Окленду, в Нову Зеландію. Бочка з водою та ящик з консервами, між якими я причаївся, забезпечували мене їжею та питвом впродовж всього плавання. Для мене то було дуже тяжко, однак я не хотів виказувати себе допоки судно перебувало у відкритому морі. Я знав, що варто мені висунутися з трюму, як мене негайно ж відправлять назад, і тортури будуть такими самими з тією лише різницею, що вони перестануть бути добровільними. Окрім того, після прибуття в Окленд мене б передали до рук англійців, а ті закували б мене в кайданки і відправили назад в Сан-Паулу-ді-Луанда, а там, гляди, й замайоріти на реї, як ти виражаєшся, недовго. З усіх цих міркувань я вважав за краще подорожувати інкогніто.
– І без квитка! – зі сміхом вигукнув Гарріс. – Фу, друзяко, і не соромно тобі? Їхати зайцем, ще й на всьому готовому.
– Так, – зітхнув Негоро, – одначе тридцять днів в темному трюмі…
– Годі тобі, Негоро, це все вже позаду! Отже, ти поїхав в Нову Зеландію, в країну маорі? Однак, ти там не залишився. Як же ти їхав назад? Знову в трюмі?
– Ні, Гаррісе. Сам розумієш, там я думав лише про єдине: як би повернутися в Анголу та знову взятися за свою торгівлю.
– Так, – зауважив Гарріс, – ми своє діло любимо… за звичкою.
– І я півтора роки…
Раптом Негоро замовк. Схопивши Гарріса за руку, він напружився.
– Гаррісе, – сказав він пошепки, – чи не чув ти якогось шурхоту в заростях папірусу?
– Дійсно, – відповів Гарріс, хватаючись за заряджену рушницю.
Вони підвелися,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ятнадцятирічний капітан», після закриття браузера.