Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Розставляти слід не де попало, — застеріг Нептун, — а в східній частині бухти.

— Чому? — зацікавився Тарас.

— Як ти гадаєш, фелюгу «Сватенко Марія» будуть підіймати?

— Будуть. А при цих роботах можуть засипати піском інкубачі. Второпав?!

У певному порядку складали на дно човна інкубачі-гірлянди, так, щоб не сплутались мотузки. Згодом одвели човен на кілька метрів від острівця, і там Сашко урочисто опустив на дно першу гірлянду. Далі кидали на рівних відстанях — після третього змаху весла.

Коли останній інкубач булькнув у воду, ватажок солкоршуків виголосив промову.

— Операція «Буба» завершена! Весною ми знову повернемось сюди, аби пересвідчитись, що мертвої бухти більше не існує. Те, що ми зробили, поки що хай буде нашою спільною таємницею. Отож, присягнімось мовчати!

— Присягаємо!

— А тепер — курс на берег, почнемо копати корінці, — наказав Кузьма.

— Що ж, славні солкоршуки, час і за солодець братися, — нагадав ватажок своїм друзям після обіду.

— А де ж коріння шукати? І яке воно? — безпорадно стенув плечима Тарас.

— Гайда за мною! — скомандував Кузьма.

За ватажком рушили дружно, тільки Рекс залишився біля намету: він знову всю ніч десь проблукав. У північному куточку бухти хлопчаки зустріли розлогу яругу, з якої витікав струмок. Яруга заросла очеретом, серед якого затаїлося озерце. Довкола зеленіли кущики. Тут, напевно, й росте солодке коріння. Солкоршуки уважно обдивились, але знайшли тільки добре знайомий кермек, піщаний пирій та морську капусту. Солодкого коріння начебто не було. Правда, у цьому вони не дуже були впевнені, бо ще ніхто з них і не бачив ту рослину: не росте солодець на околицях селища.

— Може, варто Кузьмі ще раз розповісти про солодець? — запропонував Тарас.

— Мені здається, — пояснив Кузик, — що солодець відрізняється від інших рослин тим, що в нього солодке коріння.

— Ми це самі добре знаємо. Краще покажи його.

— Але я його теж ніколи не бачив. Я ж признавався, — гірко зітхнув присоромлений ватажок.

Солкоршуки плентались під палючим сонцем і по дорозі недбало висмикували якісь стебла, нашвидку оглядали їх і знову кидали на пісок. Хлопці занудьгували. Та ось зовсім несподівано прилетів мартин, з гнівним криком кинувся на Кузьму, збив бриля.

— Що за диво?

— От клятий, — перевів подих Кузьма. — Я ж лише одне яйце взяв!

— Ти? — зміряв його з голови до ніг Сашко.

— Для колекції прихопив. І як він мене впізнав?

— Яке ж тут диво? Ти бачив, скільки на острівці мартинят, для нас усі вони однакові, а от для мартина-матері різні, вона знаходить лише своїх діточок. А тебе, Кузьмо, легко впізнати, особливо без бриля, — натякнув Сашко на вогненно-руде Кузьмове волосся.

Ще довго кружляв над солкоршуками розгніваний мартин.

Між тим припікало сонце, і нагрітий пісок боляче пік ноги. Першим не витримав Сашко.

— Давайте купатися, і ніяких корінців!

Він шубовснув у воду, за ним — друзі. Купались довго. Сашко заплив далі всіх, там пірнав. А повернувшись на берег, розповів:

— Скрізь мертве дно. Чистий пісок. Ані риби, ні водоростей.

— Почекай, оживе бухта! — запевнив Тарас.

Після купання продовжили пошуки. Але солодцю так і не знайшли. Минав день. Зморені спекою і роздратовані невдачею, хлопчаки повернулися у свій табір.

Після вечері їм не хотілось навіть говорити. Над вогнищем у казанку булькала кава, але її ніхто не став пити: цукру солкоршуки не взяли, понадіялися на солодке коріння. А вечір стояв по-літньому теплий, зоряний. Острів укрився білим покривалом: після метушливого дня спала крилата республіка, а над вогнищем легкою тінню шмигали кажани.

Невдача непокоїла хлопців. Тарас знічев’я перебирав черепашки, Сашко і товстун дивились на зорі, про щось мріяли. Лише Кузьмі не сиділось, він крутився, наче на жаринах:

— Яка несправедливість! Це місце з давніх-давен зветься бухтою Солодкого коріння, і солодцю тут мусить бути стільки, що хоч комбайном коси. — Хлопці мовчки кидали у вогнище коріння, яке нарвали удень, воно горіло чудово.

Кузьма знову взяв чергову порцію бадилля і жбурнув його у вогонь, а від сухого корінця відщипнув шматочок, став жувати. Жуючи корінець, Кузьма почав розгублено озиратися, потім зробив великі очі, наче побачив щось дивовижне, схопився і, вигукуючи щось незрозуміле, почав танцювати довкола вогню:

— Ур-р-р-а! — котилась луна від його голосу.

Друзі звикли до витівок Кузьми, але подібного вони ще не бачили.

— Стриваите! Кузьма винайшов міжзоряний корабель.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чи корінець дурману проковтнув? Перестань, Кузьмо!

Але той не вгавав:

— Ага, не вірили мені. Зараз поплатитесь! Дозвольте востаннє запитати.

— Запитуй, о великий невігласе бухти Солодкого коріння, — милостиво дозволив Сашко.

— То скажи мені, на чому ти сидиш?

— На тому, що й ти, — на піску та ще на шипаках якоїсь рослини.

— Тепер, друже, одщипни крихітку тієї рослини і поклади у рот.

— Я не верблюд, щоб їсти колючки.

— Будеш. Їстимеш, аж за вухами лящатиме.

— Хто, я?

— Ти! Не Александр Македонський. Ось він буде свідком, — Кузьма повернувся до Василя. — Отож, слухайте, солкоршуки. Ми ще в перший день знайшли солодець, нарвали його цілу купу, коли влаштовували наш табір.