Читати книгу - "Завдання Героїв"

Хлопці знову розсміялися. Тор відчував себе приниженим, але щасливим, через те, що нічого не зіпсував.

Він узяв Ріса за руку і відвів його в сторону.

“Твоя сестра”, – відчайдушно прошепотів він. – “Вона ж нічого не знає про це, правда?”

Обличчя Ріса повільно розпливлося в посмішці. Він поклав руку Торові на плече.

“Твій секрет помре разом зі мною, хоча ти навіть нічого не зробив. Вона не знає. Я бачу, як сильно ти дбаєш про неї, і я це ціную”, – сказав Ріс. Вираз його обличчя набув серйозних рис. – “Тепер я бачу, що ти насправді турбуєшся про неї. Якби ти зрадив, то я б не хотів бачити тебе своїм шурином. Насправді, мене попросили передати тобі це повідомлення”.

Ріс вклав невеликий згорток у долоню Тора. Той, зніяковівши, опустив очі. Він побачив королівську печатку на згортку, рожевий папір, і все зрозумів. Його серце шалено забилося.

“Від моєї сестри”, – додав Ріс.

“Вау!” – пролунав хор голосів.

“Хтось отримав любовного листа!” – сказав О’Коннор.

“Прочитай його нам!” – крикнув Елден.

Решта продовжила реготати.

Але Тор, бажаючи усамітнення, поспішив відійти глибше в казарми, подалі від інших. Його голова розколювалася, кімната все ще йшла обертом, але його це більше не хвилювало. Він розгорнув тонкий пергамент тремтячими руками і прочитав послання.

“Зустрінемось на Лісовому Кряжі опівдні. Не спізнюйся. І не привертай до себе уваги”.

Тор поклав записку в кишеню.

“Що там написано, коханцю?” – вигукнув Конвен.

Тор поспішив до Ріса, знаючи, що може йому довіряти.

“У Легіоні немає сьогодні тренування?” – запитав Тор.

Ріс похитав головою. “Звичайно, ні. Сьогодні свято”.

“Де знаходиться Лісовий Кряж?” – поцікавився Тор.

Ріс посміхнувся. “Аа, улюблене місце Гвен”, – промовив він. – “Іди по східній дорозі від двору весь час справа. Піднімешся на пагорб. Лісовий Кряж починається відразу за другим пагорбом”.

Тор подивився на Ріса.

“Будь ласка, я не хочу, щоб хто-небудь ще про це дізнався”.

Ріс посміхнувся.

“Упевнений, що вона теж. Якщо моя мати про це дізнається, вона вб’є вас обох. Вона закриє сестру в кімнаті, а тебе відішле до південного кінця королівства”.

Тору стало важко дихати від цієї думки.

“Справді?” – запитав він.

Ріс кивнув у відповідь.

“Ти їй не подобаєшся. Я не знаю чому, але вона налаштована рішуче. Іди швидко і не кажи нікому. І не переживай”, – сказав він, стискаючи його руку. – “Я нікому не скажу”.

Тор швидко йшов, намагаючись залишитися непоміченим. Крон біг поруч. Тор слідував вказівкам Ріса, повторюючи про себе весь маршрут, коли проходив повз околиці королівського двору. Він підійшов до невеликого пагорба, уздовж краю густого лісу. Зліва від нього земля обривалася вниз, залишаючи йому лише вузьку стежку на краю крутого хребта. Зліва від нього була скеля, а праворуч – ліс. Лісовий Кряж. Вона попросила чекати її тут. Писала вона це серйозно? Або просто гралася з ним?

Чи був той королівський ханжа Алтон правий? Невже Тор був усього лише розвагою для неї? Невже вона скоро від нього втомиться? Він сподівався на те, що це не так. Він хотів вірити, що її почуття до нього були справжніми. Тим не менш, він насилу розумів як це можливо. Гвендолін ледве знала його. І вона була з королівської родини. Чим він міг їй сподобатись? Не кажучи вже про те, що вона була на рік або два старше. Ніколи раніше жодна старша дівчина не проявляла інтерес до нього. Насправді, взагалі жодна дівчина ніколи не цікавилась ним. Хоча в його маленькому селі і дівчат-то було небагато.

Тор ніколи особливо не думав про дівчат. У нього не було сестер, а в його селі було всього кілька дівчат його віку. Здавалося, що в його віці хлопці ще не переймалися стосунками. Здавалося, що більшість хлопців одружуються близько вісімнадцяти років – це були влаштовані шлюби, які насправді були скоріше діловими угодами. Чоловіки високого рангу, що не були у шлюбі, у двадцять п’ять років досягали свого Дня Вибору: вони були зобов’язані або обрати наречену, або самостійно знайти її. Але Тора це не стосувалося. Він був бідний, а люди його стану зазвичай одружувалися, щоб поправити становище своїх сімей. Це нагадувало торгівлю худобою.

Але коли Тор побачив Гвендолін, все змінилося. Вперше в житті він був вражений чимось. Це було таке глибоке, сильне і непереборне почуття, що не дозволяло йому думати ні про що інше. Кожен раз, коли він бачив її, це почуття тільки міцніло. Тор не розумів чому, але йому було боляче перебувати далеко від неї.

Тор прискорив кроки вздовж хребта. Він шукав її скрізь, розмірковуючи, де вона його чекає – якщо взагалі чекає. Перше сонце піднялося вище, і на лобі з’явилася перша крапля поту. Він все ще відчував себе недобре, його нудило через події минулої ночі. Коли сонце піднялося ще вище, а його пошуки ні до чого не привели, Тор задався питанням, а чи збирається Гвен взагалі з ним зустрітися. Його також турбувала небезпека, до якої це може призвести. Якщо її мати, Королева, дійсно була налаштована проти нього, невже вона насправді вишле його з королівства? З Легіону? Від усього, що він знав і любив? І що він тоді робитиме?

Думаючи про це, Тор вирішив, що можливість бути з Гвендолін того варта. Він готовий був ризикнути всім заради цього шансу. Він тільки сподівався на те, що не виставить себе посміховиськом і не стане поспішати з передчасними висновками про те, наскільки сильні її почуття до нього.

“Ти збирався просто прогулятися поруч зі мною?” – почувся голос, який перейшов в хіхікання.

Тор підстрибнув, захоплений зненацька, після чого зупинився й обернувся. У тіні величезної сосни, посміхаючись, стояла Гвендолін. Її усмішка осяяла його серце. Він бачив любов в її очах – і всі його занепокоєння і страхи негайно зникли. Він дорікнув собі за те, що був таким йолопом, що вагався щодо її намірів.

Крон пискнув при вигляді Гвен.

“А що у нас тут?!” – вона закричала в захваті.

Вона опустилася на коліна і Крон прибіг до неї. Він застрибнув їй на руки і замурчав; вона підняла його, пестячи.

“Він такий милий!” – сказала вона, міцно обіймаючи дитинча. Він облизнув її обличчя. Вона засміялася і поцілувала його у відповідь.

“І як тебе звуть, дитинча?” – поцікавилась вона.

“Крон”, – відповів Тор. На цей раз, він вже не був таким скутим як раніше.

“Крон”, – повторила Гвендолін, дивлячись леопардові прямо в очі. – “І ти кожен день гуляєш із леопардом?” – запитала вона Тора, розсміявшись.

“Я знайшов його”, – сказав Тор, зашарівшись поруч з нею, як завжди. – “У лісі під час полювання. Твій брат сказав, що я повинен залишити його собі, бо саме я його знайшов. Що так судилося”.

Вона подивилася на нього з серйозним виразом обличчя.

“Ну, він правий. Тварини священні. Не ти знаходиш їх, а вони тебе”.

“Сподіваюся, ти не заперечуєш, якщо він приєднається до нас”, – поцікавився Тор.

Гвен посміхнулась.

“Мені було б сумно, якби він не приєднався”, – відповіла вона.

Вона подивилася по сторонам, немов перевіряючи, чи ніхто за ними не спостерігає, після чого піднялася і, схопивши Тора за руку, потягла його в ліс.

“Ходімо”, – прошепотіла вона. – “Поки хто-небудь нас не помітив”.

Від її дотику у Тора закрутилася голова. Вони швидко прямували в ліс – стежки кружляли серед величезних сосен. Гвендолін відпустила його руку, але він не забув її дотику.

Впевненість у тому, що він їй подобається, міцніла. Було очевидно, що