Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

На нижніх колодах будинку ще виднілися сліди пожежі. Зайшовши всередину, Токай-іхто окинув поглядом довге приміщення. В ньому було двоє дверей: одні з північного вузького боку, крізь які заходили знадвору, а другі, ліворуч, вели у суміжну кімнату. Третіх дверей не було, бо тепер вишка стояла окремо. Частина приміщення біля вхідних дверей була порожня; тільки. невеличка скринька з замком висіла на стіні. В задній половині, без дверей, займаючи мало не всю кімнату, стояв той самий дерев'яний стіл з обвугленим дубовим верхом. З трьох боків навколо столу попід стінами — лави. В приміщенні було лиш одне вікно, що виходило на захід; крізь нього падало світло на стіл і лави; крім того, в рублених стінах тепер попрорізували бійниці.

Кілька офіцерів сиділо на лаві спиною до вікна. Перед ними на столі лежала розгорнута карта. Коли індійці увійшли, вони підвелись. Токай-іхто впізнав серед них по уніформі полковника. За допомогою Сміта і Токай-іхто офіцери та індійські радники відрекомендувались один одному. Полковник Джекман статечно привітався з вождем і запропонував йому разом з воїнами сісти. Через те, що коло вікна вільного місця не було, дакоти посідали на лаві біля внутрішньої стіни. Напроти них, а також праворуч і ліворуч, крім Сміта і Джекмана, сіло ще шестеро офіцерів. Вождь непомітно вивчав зовнішність свого партнера в переговорах. Полковник був середній на зріст, голова його сиділа на короткій шиї, похмурі риси обличчя нібито свідчили про обмежений розум і невдоволене честолюбство. Його очі, ковзаючи повз дакотів, неспокійно бігали на всі боки, все зиркаючи на віддалені вхідні двері. Двері ще раз відчинилися, і, важко гупаючи незграбними чобітьми, у порожню половину приміщення увійшли один за одним раурайтери; вони були без капелюхів: біляві, русяві і чорноволосі. У декого з них волосся було довге, аж до плечей, як в індійців. З поясів стриміла звичайна зброя: ніж і револьвер. Раурайтери все заходили й заходили, товплячись у вузькому проході біля дверей. Токай-іхто нарахував чотирнадцять, коли ввійшов останній. Він міцно причинив за собою двері, замкнув їх і сховав ключ. Руки його були великі й дужі, як і вся постать. Заходячи, він мусив нахилитися в дверях. Тепер він випростався, підвів голову і провів рукою по випнутому лобі й рудуватій чуприні. Дакота впізнав свого ворога.

Фред Кларк розставив раурайтерів на варті вздовж стін і в порожній частині кімнати, а найбільше біля обох дверей; троє, в тому числі й він сам, підійшли до вільного вузького кінця столу і вишикувались там.

Джекман кивнув головою; його занепокоєння, здавалось, зникло. Він запропонував індійським гостям тютюну і набив свою люльку.

— Я радий, — казав він, пихкаючи люлькою, — що вожді дакотів прибули точно в умовлений час. Я вже підготував увесь матеріал для переговорів і сподіваюсь, що ми швидко домовимось. То, може, зараз і почнемо?

Токай-іхто схилив голову на знак згоди.

Джекман узяв якийсь запечатаний документ, що лежав на столі біля карти, і, відкривши, обережно розгорнув його.

— Послання Великого Білого Батька у Вашінгтоні до вождів дакотів, — пояснив він і почав виразно й повільно читати текст.

Токай-іхто уважно слухав. Після вступу, в якому йшла мова про мир, справедливість і доброзичливість, полковник перейшов до ділової частини. Вождь слухав, а очі його блукали по розгорнутій на столі карті і по проведених там чорних лініях. Коли Джекман закінчив, індієць не промовив ні слова.

Тоді полковникові здалось, що дакота не зрозумів його.

— Документ, зміст якого я щойно оголосив, визначає кордони резервації для дакотів, — почав пояснювати полковник. Він знову встромив у рот люльку, і вона погойдувалась у лівому кутку його безбарвних губів. Тому слова його набували носового призвуку. — Резервації і їхні кордони як такі не є предметом переговорів; вони визначені точно. Вожді дакотів своїми підписами ствердять, що взяли не до відома. Отже, на наших переговорах йтиметься лише про те, коли саме і якими шляхами відправляться окремі племена дакотів у призначені для них місця проживання. Чи вміє Токай-іхто читати карту?

— Так.

— Тоді прошу глянути сюди! — Джекман схилився над столом і провів пальцем по карті. — Чорні лінії окреслюють усі ті області, які Великий Батько у Вашінгтоні з своєї землі…

— З нашої землі, — виправив Токай-іхто.

Вождь свідомо зробив так усупереч суворим правилам поводження індійців, що забороняли перебивати співрозмовника.

Джекман вийняв люльку з рота.

— Великому Батькові у Вашінгтоні належить вся земля під Атлантичного до Великого океану, — зауважив він повчальним тоном. — Але Великий Батько готовий віддати кілька добрих ділянок цієї землі племені дакотів, якщо їхні вожді зобов'яжуться зберігати мир.

Токай-іхто теж відклав свою люльку набік.

— Полковник Джекман помиляється. Червоношкірим людям належить уся земля, починаючи від великої води, де сходить сонце, і до великої води, де заходить сонце. Але вони готові залишити Великому Батькові всі добрі шматки землі, на них тепер уже оселилися білі люди. Вони також готові — тому ми й прибули сюди — порадитись з білими людьми, чи потрібно і чи можливо передати Великому Батькові у Вашінгтоні, його народові ще трохи землі, аби він зміг прогодувати велику силу білих людей, жінок та дітей. Але вожді дакотів мусять домогтися того, щоб їхнім воїнам, жінкам і дітям теж лишилось досить землі і щоб вони змогли прожити і самостійно забезпечити свої намети усім необхідним. Настала пауза.

Джекман втупився очима в стіл. Потім схопив погаслу люльку, вибив її, поклав знову і нервово затарабанив пальцями по столу.

Нарешті він зібрався з думками.

— Те, що ти сказав, є дивна суміш бунтарства і тверезого розуму.

Полковник відхилився назад, із свистом пропустив повітря крізь зуби і подав знак раурайтерам. Двоє з них вийшли і швидко повернулися назад з кількома квартами горілки.

На столі розставили келихи, і Джекман сам налив усім, що сиділи круг столу.

— Один ковток, — сказав він, намагаючись надати