Читати книгу - "Останнє літо"

— Я пишу Надії, — перервавши думки Синцова, сказав раптом Артем’єв, — щоб ти в неї там харчувався й ночував, тим більше, коли затримаєшся. Там у нас на квартирі й помитися добре можна: газ є. А в комендатурі тільки зареєструєшся й адресу залишиш — це старшому офіцерському складові дозволено.

— Гаразд, там побачу, — Синцов не хотів відриватися од своїх власних думок.

Він думав про те, що завтра вранці, до від’їзду, треба зайти на польову пошту — а раптом щось надійшло за ці два дні. А може, сьогодні, коли повернешся, — на ліжку лист і в ньому — все гаразд!

— У неї й від нашої старої квартири ключі є. Якщо хочеш, візьми їх, сходи туди, вона, власне, тепер твоя, — знов урвавши думки Синцова, озвався Артем’єв, який саме в цю хвилину писав про це Наді.

Синцов йому кивнув, а сам подумав про ту квартиру: «Наша, моя, твоя — важко сказати тепер, чия вона, та стара двокімнатна артем’євська квартира на Пироговці!»

Коли він занадився туди, вони з Павлом училися в сьомому класі, а Маша була ще зовсім маленька — третьокласниця… Згодом, коли перед війною вони з Машею одружилися й поїхали до Гродно, а Артем’єв служив у Читі, ту квартиру, де зоставалась жити тільки бабуся, вважали начебто спільною, призначеною для всіх, хто міг опинитися в Москві. Артем’єв, одружившись з Надею, мабуть, після війни житиме з нею в її великій квартирі, що лишилася від першого чоловіка, від Козирєва, десь на вулиці Горького, а та стара квартира на Пироговці…

— Ти що, платиш за неї? — спитав він Артем’єва.

— Аякже, — відповів Артем’єв, який усе ще писав листа. — Не вік війна буде! Як би там не склалося, а знадобиться. Тобі насамперед. — Він підвів голову од листа. — Ти що, думаєш, якщо мама жива, вона твоєї Тетяни не прийме, не зрозуміє тебе?! Аби тільки була жива!

Сказав і знов уткнувся в свого листа.

А Синцов подумав: «Ну що ж, і зайду, коли є ключі і є та квартира. Це добре, що є та квартира. Навряд, щоб після війни з такою рукою залишили в кадрах. А коли є та квартира, можна буде жити в Москві».

Життя людини, котра давно в армії й давно вже на війні, в чомусь складніше за будь-яке інше людське життя, а в чомусь і простіше. Самі воєнні порядки ставлять перепону його турботам про близьких. Він робить для них те, що може й повинен, але за якоюсь межею він уже нічого не може й нічого не повинен. Війна ніби звільняє його од відповідальності за те, чого він усе одно не може зробити.

Але зараз, виведений своїми думками з цього звичного стану, Синцов з якимсь острахом подумав про те, що після війни йому доведеться жити зовсім інакше, ніж він живе тепер, поки йде війна.

— Все. — Артем’єв підвівся й склав удвоє кілька аркушів паперу, які він встиг написати. — Поклади в кишеню. Затримав тебе не на п’ять, а на дванадцять хвилин.

— Міг би й довше. Коли треба прибути вранці, час іще є.

— А, — махнув рукою Артем’єв, — усього все одно не напишеш. Відповідь привези. А головне, хочу від тебе почути, як ти в неї був. Тільки повернешся, зразу сповісти.

— Все вроблю.

Синцов перегнув листа ще вдвоє й застебнув гудзика на гімнастерці.

— Не забудь у кітель перекласти, коли в Москву їхатимеш.

— А я, мабуть, у цій же гімнастерці й поїду, — сказав Синцов і подумав, що треба буде до ранку підшити чистий підкомірець. І Артем’єв знову накинув на плечі плащ-палатку і з непокритою головою вийшов з хати слідом за Синцовим.

— На стару квартиру все-таки зайди, — порадив Артем’єв, уже як стояв біля свого віліса, на якому мав їхати Синцов у штаб армії.

І Синцов, почувши це, подумав, що стара квартира і для самого Павла яік запасна позиція. Може, йому часом спадає на думку, що не вживеться із своєю Надією.

— Калашников, — звернувся Артем’єв до водія, — поперше, не женіть: ніч темна, ліс і зустрічний рух машин з боєприпасами. По-друге, на виїзді з лісу розвилку швидше проскакуйте. Вони там б’ють уночі. Вчора полуторку прямим влучанням розбили…

Це він сказав уже не водієві, а Синцову і, обернувшись до водія, спитав:

— Зрозумів?

— Усе зрозумів, товаришу полковник.

— Тоді їдьте, — наказав Артем’єв.

З Синцовим він не обнімався, але руку потис міцно й довго не випускав. Випустив лише тоді, коли Синцов сідав у віліс. І коли віліс уже рушив, він іще стояв і дивився йому вслід…

— Вручиш командуючому. А крім листа, сам дай відчути, що ждемо його. Можеш це зробити? Гадаю, що можеш, — сказав Захаров, віддаючи листа Синцову. — Подумали — буде радий тебе побачити. Він розповідав, як ти з ним у тяжку годину не з службового обов’язку, а з своєї волі зостався. В оцих самих краях. Було таке?

— Було.

— Отже, коли схоче, є що згадати разом з тобою там, на відпочинку. — Захаров усміхнувся. — Настане час — тільки те й робитимемо, що війну будемо згадувати… — І знову сказав серйозно: — Нам звідси не видно, яке в нього здоров’я. Діло делікатне — і підганяти не маємо права, і поквапити виникло бажання. От і орієнтуйся між тим і тим.

Більше Захаров нічого не сказав і послав Синцова до начальника штабу.

Генерал Бойко теж передав свою записку для Серпіліна в запечатаному конверті. Конверт був тоненький — мабуть, один аркушик.

— Дізнайтесь в оперативному відділі, яка була вранці обстановка і доповісте її командуючому. Карту взяти дозволяю, але