Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Ні. Я йому нічого не скажу, — вимовив Олесь.

— А мені? Чом не скажеш мені? Адже по праву скарб мені належить. Мені.

— Я вже казав, кому треба віддати його.

Джон ухопив Олеся за комір сорочки.

— І тебе ненавиджу. Всіх вас ненавиджу. Ви змовилися проти мене. — Він вибіг з кімнати. Слідом за ним пішов Білл.

Олесь і Мері якийсь час мовчки дивилися одне на одного. Потім Мері підійшла до Олеся, огорнула руками його шию й запитала:

— Милий мій, тобі так багато довелося витерпіти! І знову лихо чекає. Тобі не страшно? — У її синіх-синіх очах розпач.

— Страшно. За тебе страшно, — сказав Олесь, пригортаючи Мері.

— Я скрізь і завжди буду з тобою. Скрізь захищатиму тебе.

— Мила моя дівчинко, ти вже багато разів рятувала мені життя. Тепер моя черга. Скажи, Мері, чом люди такі пожадливі? Адже Морісон і так має чимало прибутків. Навіщо йому ще й скарб?

— Тато не має ніяких прибутків…

— Я не про тата, але, мені здається, що коли б він десь працював, а не шукав скарбів, то, мабуть, міг би інакше жити.

— Може, й так, — сказала Мері. По паузі додала: — Вони прийдуть по тебе, заберуть тебе. Мучитимуть, катуватимуть, аж доки ти їм скажеш, де скарб. Я знаю — так буде.

Олесь поцілував Мері й вимовив:

— Ніколи! Як мене катуватимуть — думатиму про тебе, про матір і нічого не скажу їм. Давайте вночі втечемо з острова.

— Справді?

— Готуй усе в дорогу, а ми з Біллом підемо на шхуну.

До кімнати вбіг Білл.

— Ось що я знайшов у кімнаті Фреда! — Він поклав на стіл портативний передавач. Олесь узяв рацію й трохи розчарувався, бо та діяла в радіусі двохсот кілометрів. Але він негайно увімкнув передавач і почав:

— Танкер «Полтавець», танкер «Полтавець», відгукнися. Який завгодно радянський корабель прошу вийти на зв'язок. Прийом.

Але ніхто не відгукнувся.

— Говорить Олесь Сивокінь, радянський матрос, якого два місяці тому змито в океан. Говорить Олесь Сивокінь. Я на Чорному острові. Відгукніться. Прийом.

Марно шугають радіохвилі над океаном і зникають у безмежжі.

Зачекавши, доки почне смеркати, Мері, Олесь та Білл пішли до шхуни. Перед настанням ночі вони мали намір перевірити, чи все в ній готове, чи є пальне в баках. Діяли обережно, бо знали: за ними ж спостерігають з яхти.

Здалося, що сьогодні ніч надходить занадто повільно. Ще треба перенести на шхуну харчі, викотити із запасника бочку з пальним, принести кілька відер води.

Нарешті основні підготовчі роботи на шхуні закінчено. Тепер з будиночка треба захопити харчі й рушати.

— У нас на Вкраїні е такий звичай, — почав Олесь, — перед далекою дорогою треба всім посидіти і помовчати хвилину.

Сіли біля столу. Та Білл не втерпів і запитав:

— А як же тато? Хіба можна його лишити самого?

Мері нахилила голову. Її також мучило це. Олесь відповів:

— Почекаємо його. Може, й він погодиться поїхати звідси.

— Не погодиться, — сказала Мері, — все життя його тут. Проте ми повинні в нього хоча б спитати.

Олесь нахилився над рацією і почав шукати зв'язку з радянським кораблем.

Минула година. Несподівано відчинилися двері. У них стояв велетенський негр у морській формі й з автоматом у руці. З обох вікон посипалися шибки — звідти також стирчали дула автоматів.

До кімнати увійшов Морісон.

Джон сидів у напівтемній сироварні й пив віскі. У мерехтливому світлі свічки його обличчя здавалося ще потворнішим, ще страшнішим. Зловіща тінь падала на стіну й відтворювала кожен рух. Тінь також була потворною й страшною.

Важкі думки, мов хвилі, накочувалися одна на одну. Джон ніяк не міг збагнути — коли й чому пошився в дурні? Як міг усе життя шукати скарб для Морісона? То й життя прожите не для себе, а для нього? Коли б Джон знайшов скарб — його довелося б віддати в чужі руки. А він, дурень, перекопав майже весь острів, сподіваючись на щасливий випадок. Та марно. Усе марно. Все пішло за вітром.

Стиснувши кулаки, Джон підвівся із стільця. Підвелася й чорна тінь за його спиною.

— Ти ще мені заплатиш, Морісоне! Тепер уже ти мій боржник. І за себе розрахуюся. І за Мері. Великий борг тобі віддавати, Морісоне!

Джон знову сів. Як же далі жити? Адже скарб однаково потрапить до чужих рук. Як жити, не маючи надії? Та ні — Джон так легко не відступиться. Коли не йому скарб до рук — хай тоді нікому. Отой шмаркач Олесь також заплатить ще за все горе, що приніс на острів. Мері його кохає? Ну й хай. Йому що до того? Забуде. Не велике лихо.

Білл — ось його надія. Коли й видворить Морісон з острова — підросте Білл і продовжить розшуки. Ось лише та карта, що в Морісона. Треба її захопити. Карта мусить бути одна. Лише в нього. Бо як не знищити карту, вона перейде до нащадків Морісона, а хто знає, скільки їх у нього і які вони.

Джон відкрив ляду, опустився в погрібець, витяг звідти валізку, оглянув сироварню і загасив свічку. Зловіща тінь зникла із стіни.

Була тиха темна ніч. Зорі сховалися за хмарами, а місяць ще не зійшов. Джон крокував знайомою стежкою навпростець до шхуни. Нараз він зупинився. Від будинку до причалу йшло кілька постатей. Ліхтарики освітлювали людям дорогу. Іноді проміння падало скісно, і Джон бачив, як в оточенні людей зі шхуни до причалу йшли Мері, Олесь, а позаду — Білл, який іноді потрапляв під промінь світла. Нелюдський гнів охопив Джона.