Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Іване Іллічу?

— Так.

— Ви добре до мене ставитесь?

— Так.

— Дуже?

— Так.

Тоді вона підповзла ближче до нього по піску на колінах і поклала руку йому в руку, так само, як тоді на пароплаві.

— Іване Іллічу, я теж — так.

Міцно стиснувши його затремтілі пальці, вона спитала, помовчавши:

— ІЦо ви мені сказали тоді, на дорозі?.. — Вона наморщила лоба. — Яка війна? З ким?

— З німцями.

— Ну, а ви?

— Виїжджаю завтра.

Даша ойкнула і знову замовкла. Здалеку, по березі, до них біг у смугастій піжамі Микола Іванович, який, очевидно, тільки що вискочив з ліжка. Він вимахував газетою і кричав щось.

На Івана Ілліча він не звернув уваги. Коли ж Даша сказала: «Миколо, це мій найбільший друг», — Микола Іванович схопив Телєгіна за піджак і закричав в обличчя:

— Дожили, молодий чоловіче. Га? Ось вам — цивілізація! Га? Це — жахливо! Ви розумієте? Це — марення!

Цілий день Даша не відходила від Івана Ілліча, була смирна й задумлива. Йому ж здавалось, що цей день, сповнений голубуватим світлом сонця і шумом моря, неймовірно великий. Кожна хвилина ніби подовжувалась на ціле життя.

Телєгін і Даша ходили по березі, лежали на піску, сиділи на терасі й були мов отуманені. І, не відстаючи, всюди за ними ходив Микола Іванович, виголошуючи довжелезні промови з приводу війни і німецького засилля.

Надвечір пощастило, нарешті, одкараскатись від Миколи Івановича. Даша і Телєгін пішли самі далеко по березі пологої затоки. Йшли мовчки, ступаючи в ногу. І тут Іван Ілліч почав думати, що треба все-таки сказати Даші якісь слова. Звичайно, вона жде від нього палкого і, крім того, певного освідчення. А що він може пробурмотіти? Хіба словами розкажеш те, чим він сповнений весь? Ні, цього не розкажеш.

«Ні, ні, — думав він, дивлячись під ноги, — якщо я і скажу їй ці слова, — буде безсовісно: вона не може мене любити, але, як чесна і добра дівчина, погодиться, коли я запропоную їй одружитися. Але це буде насильство. І тим більш не маю права говорити, що ми розлучаємось невідомо на який час, і, напевне, я з війни не повернусь…»

Це був один з нападів самоїдства. Даша раптом спинилась і, обпершись об його плече, зняла з ноги туфельку.

— Ах, боже мій, боже мій, — промовила вона й почала висипати пісок з туфлі, потім наділа її, випросталась і зітхнула глибоко. — Я буду дуже вас любити, коли ви поїдете, Іване Іллічу.

Вона поклала руки йому на шию і, дивлячись в очі ясними, майже суворими, без усмішки, сірими очима, зітхнула ще раз, легко:

— Ми й там будемо вкупі, правда ж?

Іван Ілліч обережно пригорнув її і поцілував у ніжні, затремтілі губи. Даша заплющила очі. Потім, коли їм обом не вистачило більше повітря, Даша відхилилась, взяла Івана Ілліча під руку, і вони пішли вздовж важкої і темної води, що лизала багровими відблисками берег коло їх ніг.

Все це Іван Ілліч згадував з невтомним хвилюванням щоразу в години тиші. Ідучи зараз з закинутими за шию руками, в тумані, по шосе, між деревами, він знову бачив уважний погляд Даші, відчував довгий її поцілунок.

— Стій, хто йде? — крикнув грубий голос з туману.

— Свій, свій, — відповів Іван Ілліч, опускаючи руки в кишені шинелі, і звернув під дуби до невиразного громаддя замку, де в кількох вікнах жовтіло світло. На ганку хтось, побачивши Телєгіна, погасив цигарку і виструнчився. «Що, пошти не було?» — «Нікак нєт, ваше благородіє, ждемо». Іван Ілліч увійшов у прихожу. В глибині її, над широкими дубовими сходами, висів старовинний гобелен, на ньому, серед тоненьких дерев, стояли Адам і Єва, вона держала в руці яблуко, він — зрізану гілку з квітками. Їх вилинялі обличчя і голубуваті тіла тьмяно освітлювала свічка, що стояла в пляшці на тумбі коло сходів.

Іван Ілліч відчинив двері направо й увійшов у порожню кімнату з ліпною стелею, що обвалилася в кутку, там, де вчора в стіну вдарив снаряд. Коло палаючого каміна, на ліжку, сиділи поручик князь Бєльський і підпоручик Мартинов. Іван Ілліч поздоровкався, спитав, коли ждуть з штабу автомобіль, і сів неподалік на патронні бляшанки, мружачись від світла.

— Ну що, у вас все пострілюють? — спитав Мартинов.

Іван Ілліч не відповів, знизав плечима. Князь Бєльський говорив далі стиха:

— Головне — це сморід. Я написав додому, — мені не страшна смерть. За вітчизну я ладен пожертвувати життям, для цього я, власне кажучи, перевівся в піхоту і сиджу в окопах, але сморід мене вбиває.

— Сморід — це дурниці, не подобається, не нюхай, — відповів Мартинов, поправляючи аксельбанти, — а от, що тут немає жінки — це важливо. Це — до добра не доведе. Подумай сам, командуючий армією — стара трухлятина, і нам тут влаштували монастир — ні горілки, ні жінок. Хіба це піклування про армію, хіба це війна?

Мартинов підвівся з ліжка і чоботом став підштовхувати палаючі поліна. Князь замислено курив, дивлячись на вогонь.

— П’ять мільйонів солдатів, які паскудять, — сказав він, — крім того, гниють трупи й коні. На все життя у мене залишиться спогад про цю війну, як про те, що погано тхне. Брр…

Надворі зачахкав автомобіль.

— Панове, пошту привезли! — гукнув у двері схвильований голос.

Офіцери вийшли на ганок. Коло автомобіля рухались темні постаті, кілька чоловік бігло по двору. І хрипкий голос повторював: «Панове, прошу не хапати з рук».

Мішки з поштою