Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

… За десять восьма Мітчел був уже в парку. Дихав на повні груди з особливим задоволенням. Ця вічна гонка життя: все пнешся угору, вперед, борешся за місце вище, за крісло м'якше, аби більше було в цьому житті світла і сонця. А ось у такий день помічаєш: сонце світить тобі так само, як он тим горобцям, що длубаються в пилюці. От, дивись, — птаха божа, не сіє, не жне, а харч знаходить. А йому, Мітчелу, аби жити безтурботно, потрібні гроші, а гроші платять за добре виконану роботу, а робота відбирає отой дорогоцінний час, оту свободу, заради яких нам і потрібні гроші. Замкнене коло: той, хто має вільний час, щоб можна було насолоджуватися його надлишком, не має для цього достатньо грошей, а той, хто заробляє гроші, не має достатньо часу, щоб вдми грішми вповні скористатися… Людство знайшло з цієї пастки кілька виходів. Один з них полягає в тому, щоб за найкоротший проміжок часу створити якомога більший капітал, незалежно від того, обчислюється він матеріальними чи духовними одиницями, присвятивши решту часу безтурботному життю в своє задоволення. Звичайно, на це йдуть найкращі роки, але в тому-то й надзавдання для кожної мислячої людини, щоб скоротити цей час до мінімуму, розтягши тим самим до максимуму другу частину. У Бурроу поки що перша половина життя: він набирає капітал — і політичний, і в банку. Папери Янюка, можливо, у ній останній штрих.

Що не кажи, а призначення в Радянський Союз — це серйозна заявка в його віці. Це тобі не Австралія і навіть не Західна Європа: тут зібрані найкращі сили, бо саме тут він на передньому краї світового протистояння систем, і він один з тих, з чиїх повідомлень люди починають читати газету. Тут — пульс найголовніших подій, країна противника, і йому, Мітчелу Бурроу, довірено працювати в цій країні. Бути в стані противника — значить віддавати всі свої сили боротьбі з ним, а боротьба нині ведеться не тільки і навіть не стільки на газетних шпальтах, скільки сильними світу цього. І одна з таких сил — розвідка. Ще в коледжі він жодної хвилини не вагався, коли йому запропонували спочатку раз, а потім вдруге поділитися своїми враженнями про своїх однокурсників, викладачів, а потім і постійно співробітничати з ЦРУ.

То був кінець шістдесятих років, коли хвиля студентських бунтів прокотилася з півночі на південь і зі сходу на захід по всьому «вільному світові». Всі чогось вимагали — нових законів, соціальних реформ, сексуальної свободи, легалізації наркотиків для дітей. У життя вдерлися нові суперзірки естради; комуністи вимагали скорочення робочого дня, підприємці скорочували виробництво; найзаповзятішим вкорочували життя мафіозі з «Коза ностра», а судді скорочували їм за це строки ув'язнення у зв'язку із «загальною демократизацією життя суспільства». Повний безлад загрожував перерости в хаос і вавілонське стовпотворіння…

І навіть ЦРУ, як здалося тоді Мітчелові, зовсім втратило здоровий глузд.

Він, Мітчел, теж був тоді на вістрі подій, його вважали навіть «лівим», за ним йшли його однолітки і горланили: «Геть диктатуру капіталу! Прагнемо свободи від грошей і буржуазної моральності! Хай править нами любов!» Саме тоді до нього підійшов один дивак і спитав: «А що вам треба для того, щоб правила любов?» 1 Мітчел, не вагаючись, відповів: «Свобода». — «А що вам потрібно для свободи?» — не вгавав дивак. Мітчел змушений був вперше замислитися, а подумавши, сказав: «Гроші». Чоловік засміявся: «Значить, для того, щоб мати свободу від грошей, треба мати перш за все гроші, я правильно тебе зрозумів?» — «Це лише попервах, — сказав йому Мітчел, — поки ми організуємо наш клуб необмеженої свободи, а тоді вже обійдемося без них». — «Мені подобається твоя ідея, — сказав дивак, — я її купую. Завтра ти одержиш гроші».

Це було схоже на казку, але це було саме так. Вони організували клуб, котрий зажив собі слави найпопулярнішого в усьому студентському містечку…

Тільки згодом Мітчел зрозумів, навіщо добродіям з Ленглі потрібні були студенти. Через два місяці клуб забув «ліві» гасла, а через півроку головною свободою, до якої вони прагнули, залишилася свобода спати з ким попало. Це сталося так непомітно навіть для Мітчела, що довелося лише розводити руками. І тільки той чоловік, що колись підійшов до Мітчела, посміювався: клуб став тим центром бунтарського студентства, котрий легко було контролювати, спрямовуючи в потрібне русло несподівані «вивихи» юних: замість демократизації освіти — вечір поп-музики, замість дискусії про роль інтелігенції в суспільстві — порнофільм, замість демонстрації — бійка з поліцією… Клуб став клапаном, через який виходила зайва пара з перегрітих студентських голів.

А коли хвиля студентського невдоволення пішла на спад, поменшало грошей, на які влаштовувалися концерти… Але Мітчела не забули, зустрічалися з ним, давали завдання — більші, менші. Спочатку це інтригувало своєю таємничістю, загадковістю, навіть романтичністю, а потім стало звичкою, другою роботою.

Була ще одна причина, і Мітчел не боявся її собі назвати: можливість одержувати додаткові гроші. І коли він, здобувши тут, у Союзі, добру репутацію «яструба», повернеться у Штати і шефи з ЦРУ знайдуть йому гарненьке місце, ці гроші стануть йому у великій пригоді… Так, він має дбати про свій добробут, адже він не птаха божа…

Мітчел ще раз глянув у той бік, де порпалися горобці, але їх там вже не було: якийсь здоровань у фартуху, згрібаючи перше пожовкле листя, сполохав пернатих…

Тодусь уже чекав. Він здалеку побачив, як наближався до нього Мітчел, але не встав і не пішов назустріч, чекав, поки той наблизиться.

Мітчел підійшов. Однак погода була така гарна, що йому не хотілося притьмом тицяти Янюкові його запрошення, брати пакет і бігти до машини. Тому він сів, випростав ноги і сказав:

— Чудовий сьогодні ранок, Петре Григоровичу, чи не правда?

— Здрастуйте, — промимрив той. — Якби ви жили не в столиці, а в селі, то таких ранків у вас могло б бути 365 на рік.

— А що, цікава пропозиція: невеличке ранчо десь на березі Тихого океану, подалі од цивілізації і хмарочосів…

Але Тодусь не був схильний до лірики:

— Принесли?

— А ви?

— Авжеж, за мною не стане…

Повз них