Читати книгу - "К7"

Знічев’я я почув далекий туркіт гелікоптера.

Я вбіг у підземелля в той час, коли черговий збирався телефонувати до мене, сповіщаючи про літак, що летів у нашому напрямі. Виявилося, що ворог наступає проти нас ескадрою шести літаків. Моя група була готова до бою.

Але літаки не атакували нас. Навіть не перелетіли понад поляною, а промчали повз неї і зникли.

Що це означає? Куди вони полетіли? Чому нас не чіпали?

Цього напруження я вже не витримував. Чи не дурна історія — ждати на ворога, прийде він, чи ні? Залежати від рішень ворога? Такий стан я сприймав не тільки як виснажливий, але й образливий!

І ось прийшла мені спасенна, як здавалося, думка: напасти на їхнє летовище, на їхню базу! І викінчити їх!

Я підстрибнув з радости, рушив до виходу, щоб поділитися моїми думками з дядьком. І… зупинився. Думки? Проекти? А що вони варті, коли не опрацьовані як слід!

Я знав, що дядько відповість: а де ворог? Яка його сила?

Коли я щось пропоную, мушу мати аргументи, мушу бути приготований. Інакше мої слова — це тільки січка. Можу, наприклад, розпинатися за те, щоб усі народи були вільні від московського терору. І що з того? Як це зробити? Сама балачка нагадує тільки наші газети з-перед кількох десятків років. Ні, я мушу справу обдумати!

Перше завдання — це довідатися, де ворог. Але як? Він має своє летовище десь недалеко, може, двісті чи чотириста миль звідсіля. Напрям знаю, вони налітають завжди з півдня. Але з якого місця?

Нагло виринула щаслива думка: полонені!

Я пішов до них. Одні сиділи мовчки при столі, інші дрімали на своїх ліжках. Схопилися, коли я ввійшов.

— Як же, хлопці? Як почуваєтеся?

Вони мовчали.

— Маєте досить їсти?

— Маємо! — відповіли гуртом.

— Неволя це не воля! — засміявся я. — Нарікати будете все одно. Але можу вас потішити. Ще тиждень-два — і звільнимо вас.

Так ми почали гутірку. Вкінці я сказав, що прийшов їх допитувати. Як хочуть поодинці — в сусідній кімнаті, а ні, то тут-таки гуртом. Вони погодилися на гуртові запити і відповіді. Мабуть, думали, що коли виводитимуть їх одинцем, то підуть не на допити, а за московським звичаєм, на смерть.

— А не будете стріляти нас?

Я впевнив їх, що в нас нема такого звичаю. Ми українці.

Я розклав мапу.

— Скажіть, як довго ви летіли на поляну?

— Я не дивився на годинник, — відповів один, — але думаю, якої півгодини.

Інший заперечив, запевняючи, що довше, ще інший переконував, що не більше двадцяти хвилин, вкінці погодилися таки на півгодини.

Я нахилився над мапою:

— Ви прилетіли ось цим шляхом, отже вистартували десь у цій околиці.

Усі почали студіювати мапу.

— Тут є дорога, якою приїжджають командири. А ось туди привозять нам харчі й погінне.

— Це поле дуже добре надається на летовище, — вказав я на біле місце мапи.

— Так, ми його вирівняли і приспособили на летовище! — сказав один з полонених.

— А все-таки багато літаків тут не може стартувати!

— Вісім! А тут ангари й житлові бараки! — хвалився один, що ніби вміє добре відчитувати мапу.

Так я довідався, що на полі є тимчасові ангари, два дерев’яні бараки, малий домик для команди і сто людей обслуги й парашутистів. Команда складається з полковника, вісьмох пілотів і шістьох старшин.

Довідавшись, що мені було потрібне, я почав з ними дружню гутірку про їхні родини й оселі. Опісля я дозволив їм вийти з кімнати в ліс.

Два бойовики зав’язали їм очі й вивели надвір.

— Скиньте перев’язки! — скомандував один з них.

Стояли тепер у лісі й не знали, де вони. Водили їх вправо й вліво, повертали назад, і вкінці ціла громада опинилася таки кілька кроків від замаскованого входу до підземного захисту.

— П’ятнадцять хвилин для віддиху! — сказав я.

Ми роздали їм цигарки й після п’ятнадцяти хвилин увели знову з зав’язаними очима в підземелля. Я подався до дядька.

— Що трапилось? — здивувався дядько, бо я прийшов без попереднього зголошення.

Дядько стояв проти мене в білому лабораторному халаті, Семен підійшов, і Гаська глянула на мене з другої кімнати.

— Я прийшов до вас з новою думкою, — почав я і розклав на столі мапу.

Тут я з’ясував усе, що придумав, подав становища ворога і його силу.

— Шість літаків кудись відлетіли; залишилося на місці два. Ми повинні зробити наскок на них і знищити їх до тла! Тоді будемо мати спокій!

— Прекрасна думка! — зрадів дядько.

— Але як туди дістатися? Чи не замало в нас людей? — висловив свої сумніви Семен.

Гаська аж горіла:

— Пусте! Дістатися туди можна «Сорокою»!

— При несподіваному наскоці можна легко всіх знищити! — додав я.

Ми почали нараду. Вирішили, що пілотувати «Сороку» буду я. Це була для мене несподіванка. Чому я, а не Семен?

— Бо Семен зайнятий, працює двадцять годин на добу. Ледве тримається на ногах.

— А ти, — докинув Семен, — провадив «Сороку» як черговий цілими годинами там, у просторах. Яка різниця, там чи тут?

Я боронився: там було все одно, куди і як, тут треба стартувати й осідати, є всякі інші труднощі.

— «Сорока» як дитина, — відповів Семен. — Покажу, чого не знаєш, і готово.

— Я з дітьми досі не…

— Годі! — перебив дядько. — Ти ведеш акцію, і це твоя справа.

Ми обговорили ще технічні подробиці й вирішили стартувати