Читати книгу - "Чорний вовк"

В цю мить Ліза прослизнула у нього між ногами і носом виштовхувала цуценят на траву.

— Дурієш, — нагадав він їй. — Не бачиш — роса, вони застудяться.

Собака враз зупинилася. Не тому, що зрозуміла надпоручика, а тому, що й сама подумала те саме.

А в цей час згори долинули слова Вовка, яких не почули люди, зате їх прекрасно зрозуміла вона: «Сподіваюсь, що мої діти — сильні».

Цуценята пирхали, гидливо піднімали вгору товсті маленькі лапки, лизали холодну росу. В першу ж мить вони побилися між собою і, мов клубок мокрої вовни, покотились униз по схилу.

Ліза гордо пройшла перед шеренгою собак, що аж похрипли від лютого гавкоту на чорного розбійника, який байдуже лежав нагорі на скелі. На мить зупинилася перед Принцом, що дико гриз дротяну сітку.

Тільки після цього вернулась до своїх цуценят і спокійно покарала найбільшого забіяку.

— Парад кохання! — засміявся надпоручик Томічек.

Ліза повільно йшла по схилу, як це й належить матері такої численної родини. Та й самі ж хлопці! Ними могла б пишатися кожна матір.

Цуценята бігли за нею, перевалюючись, повискуючи і гавкаючи. Їх цікавило, яку ще нову гру вигадала мати. Вони не знали про Вовка, здалеку його не помітили й не почули, слух у них був ще не дуже гострий.

Вовк не поворухнувся. І ні кроку не ступив їм назустріч. Чекав, поки Ліза підійде до нього. І не дивився ні на неї, ні на малят.

Ліза зупинилась перед ним і сіла. «Найсильнішому дали ім’я Робі», — загарчала Ліза і спробувала носом підштовхнути цуценя до Вовка. Але це їй не вдалося, бо Робі зацікавився якоюсь квіткою. Тоді вона м’яко взяла його зубами за шию.

І раптом цуценя побачило, що воно стоїть на своїх чотирьох ще не дуже певних ніжках проти величезної собачої морди. Та щеня було бойове і не думало вмирати від страху, опинившись перед невідомою небезпекою. Воно наїжилося і навіть спробувало загарчати. Проте голос його був не набагато дужчий за звук пружини кишенькового годинника, коли пружина раптом лусне. «Добре», — неголосно мовив Вовк. На його морді нічого не змінилося.

А щеня посміливішало. Тільки що його могли покусати, розірвати, принаймні поколошкати. Нічого цього не сталося. Можливо, цей велетенський пес злякався його гарчання. І тоді щеня підійшло до велетня і спробувало схопити його за ніс, як це робило з мамою. Якийсь внутрішній голос підказував малому, що це дуже небезпечний пес, але не чужий. І зовсім не такий байдужий, як удає.

Цуценя зіп’ялося на задні лапи, щоб дістати до носа цього собаки. «Прожени його, — спокійно мовив Вовк, звертаючись до Лізи, — бо буде він битий. Навіть твоїм щенятам не все дозволено». «Вони такі ж мої, як і твої, — прогарчала Ліза у відповідь, але на всякий випадок ударила Робі лапою по задніх ніжках, на яких він стояв ще дуже нетвердо, і відштовхнула набік. — Робі з Шумави, — додала вона гордо. — У всіх трьох до імені додається прізвисько — з Шумави!» «Навіщо? — здивувався він. — Мені завжди вистачало імені — Вольф!» «Це люди. Вигадують». «Далі!» — прогарчав Вовк. «Рацек і Рандал. — Ліза підштовхнула до нього ще двох цуценят і знову з гордістю додала: — З Шумави».

Він не обнюхував їх, бо впізнав з першого погляду. Проте ніяк не показав своєї радості.

Ліза хотіла вже лягти поруч нього, та в останню хвилину стрималася. Приймав він її не дуже привітно. Лежав, наче кам’яна статуя, не подаючи голосу. Щось сталося між ними; тепер тут були цуценята; все складалося якось урочистіше, серйозніше; тепер вона не могла показувати свій норов і повинна була — хоч і всупереч бажанню — визнати його авторитет.

Він не дивився ні на неї, ні на цуценят. Повернувся до старого будинку в лісі, з димаря якого саме пішов дим. І все ж вона знала, що краєм ока він бачить їх усіх.

Цуценята знову затіяли між собою бійку і тепер опинилися коло великого каменя. Рандал, як і завжди, перший почав свої витівки. Тепер він намагався відкусити, шматок каменя. У нього не виходило, проте було видно, що після першої невдачі він спробує це зробити знову і знову. «Дивуюсь, як ти дозволяєш, — зовні спокійно мовив Вовк, — він поламає зуби!»

Ліза слухняно гавкнула на Ран дала. Та треба було гавкнути ще, щоб він послухався, — і мати помітила, що вдруге гавкнула зліше, ніж звичайно. Не могла допустити, щоб Вовк зауважував їй за погане виховання щенят.

Рандал здивовано сів, схилив голову набік, аж у нього повисло одне вухо, і докірливо подивився на матір — що це раптом з нею сталося?

Робі пощастило вилізти на самісінький камінь. Він взагалі намагався в усьому бути вищим від інших. Нагору сяк-так видерся, а от спускатися було важче, бо у нього весь час то голова переважувала, то зад і він падав то в один, то в другий бік.

Вовк мовчки підвівся. «Не займай його! — загарчала Ліза. — Він все одно не заспокоїться, поки не розквасить собі носа».

Але Вовк підійшов до Робі, узяв його зубами за шкіру — це, видно, було не дуже приємно щеняті, бо Робі перелякано писнув, — і трохи швидше, ніж треба, поставив на землю.

Робі такий вчинок Вовка ще дужче розсердив, і цуценя вчепилося в дужу Вовкову лапу.

Вовк тільки труснув лапою, і Робі відлетів до своїх братиків, сів і почав по-дурному озиратися на всі боки, не розуміючи, що з ним сталося.

Вовк гавкнув уривчасто і дзвінко.

Ліза здивовано подивилася на нього — такого ще від нього не чула. Вовк наче зразу втратив вигляд царя природи, який над усе ставить власну гідність. У його голові народилася в цю мить далека згадка: сонячні луки, по яких бігав він щасливим цуценятком, коли ще не свистів над його головою нагай і бавилися з ним селянські діти.