Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Пробачте, — забелькотів Такатай Кахі. — Справді, у мене в думках весь чає рибні промисли… Мур — молодий чоловік, ставний, вродливий, дуже люб’язний. Він перейняв наші звичаї й охоче лягає на землю навіть перед простими одвідувачами. Солдати глузують з цього. А Василь Михайлович — той суворий і мовчазний, і коли вітається з гостями, то ледве нахиляє голову… Але в особистій розмові зі мною Мур признався мені, що він — капітан «Дианы», і якщо буде моя ласка дати полоненим трохи грошей, то краще, коли ця допомога дістанеться матросам через нього, Мура…

Тепер посміхнувся й Рікорд:

— Зрозуміло… Це схоже на Мура. Але яка ж паскудна душиця, чорт би його взяв!

Японець чомусь перелякався; він знов заговорив з поклонами, притискуючи руки до грудей:

— Ви можете вірити Такатай Кахі, — в нього десять отаких самих кораблів і власні рибні промисли!

— Та зажди ти з своїми промислами! — відмахнувся від нього капітан. — Виходить, вони живі? Де їх тримають? У Мацмаї? — Він обернувся до матросів. — Ви чуєте, хлопці? Наші товариші живі… Ура!

Дружне матроське «ура» прогриміло над «Дианой» і повторилось на «Зотике», мов луна. На якусь хвилину Рікорд забув і про японського купця, і про його супутників. А, купець злякався шумної радості моряків, не добрав, що діється, втратив осанку й важність і гулькнув у натовп полонених.

Двоє дужих матросів ледве знайшли його в тісному натовпі, вивели і знов поставили перед капітаном.

— Вам не загрожує небезпека, шановний Кахі, — сказав капітан, з посмішкою озираючи скуйовдженого, пом’ятого купця. — Ви розповіли нам велику, радісну звістку…

Купець враз цілковито змінився; він, як виявилось, дуже швидко пристосовувався до змін обстановки. Поправляючи свій зім’ятий халат і знов прибираючи солідну міну, він мовив навіть з важністю:

— О, Такатай Кахі не знає страху! Це, бачите, з радощів наші мене… ну, обнімали… Я думаю, тепер, після того як ви довідались про своїх друзів, ви не знищите мого корабля? На ньому так багато сушеної риби… Якщо вам потрібні заложники… візьміть половину моїх матросів… але корабель не повинен загинути. Ви не допустите цього, капітане?

— Як бачу, матроси для вас — річ другорядна? — поцікавився Рікорд. — Судно куди дорожче, правда?..

Японець глибоко зітхнув і мовив смиренно:

— Людина — лише дитя долі. Сьогодні вона жива, а завтра її нема. Але корабель може служити й завтра.

— О, та ви ще й філософ? — лагідно, насмішкувато здивувався Рікорд. — Треба сказати, ваша філософія комерції не дуже людинолюбна… Можете заспокоїтись: я не зазіхаю на ваш корабель. Він може йти собі в Японію чи куди ваша воля. Всі ваші люди будуть звільнені. А ви, пане Такатай Кахі, поїдете в невелику подорож на Камчатку. Ви житимете в Петропавловську до самого того дня, коли ваші співвітчизники звільнять наших співвітчизників… До речі, можете написати листа своїм родичам або губернаторові Мацмая, щоб вони потурбувалися про ваше звільнення.

Купець відсахнувся і, мабуть, сів би на палубу, коли б інші японці не підтримали його ззаду…

— Я, Такатай Кахі, віддаю вам тридцять… хочете, сорок… хочете, п’ятдесят чоловік?.. Навіщо ж вам я, і старий, і непрацездатний?

Рікорд обернувся до своїх офіцерів:

— Спершу я думав узяти в полон шістдесят або сімдесят японців. Тепер гадаю: досить цього одного. А він, як бачите, роздає своїх підлеглих, наче вони мішки з рисом чи сушена риба…

— Я віддам усіх шістдесят, — плаксиво вигукнув Такатай Кахі. — В мене ж невідкладні справи! Розумієте, я поспішаю в Хакодате. В цьому місті призначені великі торги…

Дивлячись на нього з містка зверху вниз, Рікорд спитав суворо:

— Ви людина, Такатай Кахі?

Японець дивився спантеличено:

— Атож, звичайно…

— А людина — дитя долі?..

— Я це сказав… Правильно.

— То й скоріться своїй долі. Ідіть і пишіть листи.

Рушивши за матросом, купець понуро зробив кілька кроків і, наче спіткнувшись, зупинився. Тепер він чомусь дивився на Рікорда з сяючою посмішкою. Капітан сподівався чергових вивертів, пропонувань багатого викупу, щедрих обіцянок. Але Кахі вже чудово оцінив обстановку. Він промовив, кланяючись і тихенько сміючись:

— Така щаслива несподіванка!.. Я, Такатай Кахі, дуже радий!.. Більш за те, я щасливий… Мені доведеться подорожувати в товаристві таких освічених людей!.. Яка завидна доля… Я справді дуже щасливий, мій доблесний капітане!..

Хтось із матросів голосно зареготав:

— Ну й лисиця!..

Того ж дня «Диана» й «Зотик», не починаючи воєнних дій проти японської фортеці, залишили Кунасірі. Кораблі йшли на північ, до далеких берегів Камчатки. Визволення полонених відсувалося ще на рік, але Рікорд тепер був певен в успіху справи. Він міг би пошкодувати тільки за одним: що не знав, які події сталися за цей час у Мацмаї, в глухій, відрізаній від світу губернаторській в’язниці і в самому загоні Василя Головніна…

Мур плакав від люті і проклинав самого себе: як могло статися, що втечу полонених перші помітили караульні? Якби він подав сигнал тривоги в ті хвилини, коли полонені вибралися, він би напевно дістав подяку від самого буніоса… Що могло бути за огорожею? Втікачі, звичайно, вчинили б опір. Оце й важливо! Може, тепер би їх лишилося менше. Бо коли б були жертви з японського боку, то й ті лиха доскочили б… І треба ж було, щоб отаке нещастя спостигло: завжди пильний, чуткий до кожного шурхоту вночі, він ганебно проспав вирішальні хвилини. А тепер, чого доброго, японці могли запідозрити й його в співучасті. Прокляття! Вперше за час полону в отакі дурні пошився… Погоня кинулась за втікачами аж уранці, а за цей час вони ж, певно, далеко зайшли…

А що як погоня скінчиться невдачею, і втікачів не переб’ють, і вони не загинуть у дорозі? Що, як їм пощастить дістатися до Сахаліна, до