Читати книгу - "Діти морських туманів"

Фрази його раз у раз переривалися музичними акордами. Тепер Ян пригадував недавній вечір у домі поблизу морського рейду, де він мешкав. Гаррісонів запросили на обід у село. Ніколь і Лінда полягали вже спати. Ян, лишившись у вітальні, перед розкритим роялем, заграв. А трохи пізніше на порозі кімнати знову показалася Лінда. її довге волосся кольору темного золота впало на голубу нічну сорочку, дівчинка простяглася на килимі, спершись підборіддям на згорнуті руки, щоб послухати Янову гру. Вона не промовила ні слова. Ян теж грав мовчки, гортаючи ноти, і час від часу поглядав на мовчазну маленьку фею. Скінчилося тим, що Лінда заснула. Тоді Ян поніс її до кімнати.

— І, знаєш, нараз мені здалося, що я на десять років старший і що це я несу свою власну дитину…

Сьогодні я знаю — він був щирий тоді. Але в ту мить!.. Я схопила коробку з сірниками і зламала не один сірник, поки спромоглася запалити вогонь. Мені хотілося спалити, розірвати Яна!

«Якщо тобі так хочеться голубити своїх дітей, то, може, пора вже одружитися, га?» — кортіло мені крикнути йому в обличчя.

Дрова, добре висушені за літо, весело спалахнули і з тріском розсипали навсебіч іскри. Проте ця моя гарячкова, швидка відповідь якось застряла в мене на устах… Заполонений спогадами Ян мрійливо вів далі:

— А це тобі нічого не нагадує?.. Інгвільд одного січневого вечора, коли вона гостювала у вас, вмостилася на хутряному килимкові, що зараз лежить перед каміном, поклавши голову на схрещені руки, на її волоссі й щоках сяяли відблиски полум'я…

І одразу ж він перестрибнув у сьогоднішній день:

— Я не пам'ятаю, чи бачив, як ти лежиш біля вогню, Фан…

— Диви-но, а може, я навмисне відмовляю собі в цьому! — враз вибухнула я. — Коли мені було стільки років, як Лінді, я теж любила тішитися біля вогню. А коли виповнилося п'ятнадцять-шістнадцять літ, я сказала собі: годі! Мені нема часу байдики бити. Я проста сільська дівчина, ось я хто. І вдоволена з цього, і зовсім не маю бажання мінятися. Мене треба сприймати такою, як я є, або дати мені спокій, — додала я, і губи мої затремтіли.

— Яка ти нервова сьогодні, Фанні… Як легко втрачаєш самовладання.

Я не знайшла що відповісти йому. Як можна бути таким несправедливим, так не розуміти нічого…

«Яне, невже ти кажеш це серйозно? Чи знаєш ти, що йдеться про наше майбутнє, про нашу любов! Про наше кохання…»

Але він уже не дивився на мене. Він весь поринув у музику, я бачила його майже суворий профіль, ї з-під пальців його линули мелодії, яких я ніколи не чула раніше. То були не ті нордичні колискові, в яких химерно поєднуються смуток і радість. То не був Гріг[10], Йоган Шуберт[11], то не були навіть ті бурхливо нестримні акорди, які колись заповнювали Сонячні Дзиґарі, наче Ян намагався розгадати своє таємниче минуле. Ні, то була музика глибока, хвилююча, вона краяла душу. Я не витримала й стиха спитала:

— Що це, Яне?

— Бетховен, — так само тихо відповів він. — Одна з останніх його сонат для фортепіано. На жаль, я знаю напам'ять тільки окремі пасажі…

І, обернувшись до мене, признався:

— Знаєш, Фан, бувають хвилини, коли можеш сприймати тільки таку музику: Бетховена, Шопена. Бо ніхто не зазнав на віку стільки надій і випробувань, стільки мук і самотності, як вони…

Того самого вечора, перед від'їздом, Ян сказав мені:

— Мало не забув! Наступного вівторка нарешті прибуває до Булоні «Торільд». Розумієш — «Торільд»!..

— Розумію.

Ми вже говорили про це недавно збудоване в Норвегії судно, яке поверталося з першого рейсу до Індії.

— Тобі неодмінно треба побувати на ньому, Фанні! Агенти судновласників влаштовують прийом на борту, щоб показати корабель морякам Булоні…— сказав він мені тоді.

— У вівторок, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, — повторив Ян. — Капітан і ти матимете запрошення від норвезького консула. Ви ж прийдете?

Я не зразу відповіла. Травневий туман, що огорнув подвір'я Сонячних Дзиґарів, раптом навіяв мені гострий і гіркий спогад про візит на «Табор». Не вельми приємний то був спогад, правду кажучи. Дарма що час уже приглушив той біль.

— Ні, я не піду на цей прийом, — сказала я. — Капітан хай іде, як хоче. А я не піду.

— Не підеш?

— Досить з мене і відвідин «Табора». У мене нема ні найменшого бажання ще раз побачити тебе в ролі принца у вигнанні, який знаходить нарешті свій обітований край.

Ян немовби осів, наче аж постарів, погляд його зробився якимсь відсутнім.

— Хто скаже, де земля вигнання, Фан?.. І де ті обітовані краї?..

І, наче вирішивши, що більше нічого вже не варто говорити цього вечора, він завів мотор, рушив з двору і зник між будинками і деревами.

Ян поїхав, і я не знайшла в собі сили, щоб повернутися до порожнього залу, а пройшла в свою кімнату. З кутка кімнати, з етажерки, дивився на мене маленький плюшевий ведмедик хлопчика з Нарвіка, — той ведмедик стояв тут давно, з того самого дня, як Ян подарував мені його — три роки тому, перед від'їздом з Франції. Роздратована, я схопила його й запхнула в шухляду