Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

- Май на увазi, Олесю, тобi не буде в кого шукати захисту в разi небезпеки. Навпаки, тобi доведеться самому в разi потреби захищати ще й Марту. Будь обережний! Я вiрю, що ти пам'ятатимеш про небезпеку i все обiйдеться добре. Але на всякий випадок вiзьми цю рiч, вона може врятувати вас обох. Тiльки пам'ятай: користуватись нею можна лише тодi, коли iншого виходу вже не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю!

2. КОШИК АПЕЛЬСИНIВ ТIТКИ БАРБАРИ

Марта спинилась. Вона вказала Олесевi на великий цегляний будинок, що зовнi аж нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших.

- Вiн живе тут. Але його не так легко побачити стороннiй людинi. Я ж тобi казала.

- А ти пам'ятаєш усе, що треба?

- Ще б пак! Хiба я вперше тут?

Вони пiднялися на п'ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала в дверi не так, як звичайно, а розмiрено, наче за якоюсь умовною абеткою: три довгi удари, потiм пауза, потiм ще два короткi. Зсередини нiхто не вiдповiдав. Тодi Марта постукала вдруге. Знову тиша. Дiвчина нервово закусила губу.

- А що, коли i його... - почала вона i не закiнчила. Але Олесь зразу зрозумiв її тривожну думку. Марта хотiла сказати: "А що, коли i його заарештували?.." Що ж, тодi дуже погано, дуже. Бо руйнуються задуми, Олесь з Мартою не зможуть виконати доручення, вiд якого залежало так багато...

Нарештi за дверима почулися кроки. Жiночий голос запитав:

- Кого треба?

- Тiтка Барбара передає кошик апельсинiв для маленького Анунсiато, - не задумуючись вiдповiла Марта, хоч з нею й не було нiякого кошика з апельсинами.

- Анунсiато немає дома, - промовив голос за дверима.

- Бджоли дуже боляче кусаються, каже старий дiд, - ще впевненiше сказала Марта, хоч це для кожного слухача здавалося б цiлковитою нiсенiтницею. Але Олесь розумiв, що цi фрази - умовнi i служать для того, щоб переконатися: прийшла своя людина, а не стороння.

Справдi, пiсля того дверi розчинилися. На порозi стояла пiдстаркувата жiнка в чорнiй хустинi. За нею в глибинi коридора виднiлася постать невисокого кремезного чоловiка, який уважно приглядався до того, що вiдбувалося бiля вхiдних дверей. Олесь не встиг зробити й кроку, як Марта кинулася до того чоловiка.

- Ой, я так хвилювалася, дядю Фредо! - скрикнула вона, обiймаючи його. - Я постукала, а нiхто не вiдповiдає... i я подумала, що полiцiя схопила й вас, арештувала, як батька...

- Нi, нi, дiвчинко, даремнi страхи. Мене, знаєш, не так-то й легко арештувати, я горобець стрiляний, - заспокiйливим тоном вiдповiв чоловiк, у той же час запитливо дивлячись на Олеся. - А це хто такий з тобою?

- Це один хлопець... вiн цiлком надiйний, дядю Фредо, не турбуйтеся... так я вам зараз усе розповiм! - завагалася Марта. - Його звуть Алексо. I вiн росiянин. Алексо, чого ж ти стоїш? Це ж i є дядя Фредо, Фредо Вiкторе! кинула вона Олесевi. Юнак незграбно вклонився: вiн вiдчував себе трохи нiяково.

- Росiянин? - здивовано перепитав Фредо Вiкторе, ще уважнiше вдивляючись в Олеся.

- Так, - ствердив юнак.

- I комсомолець, - додала Марта.

- Ну, якщо росiянин, та ще й комсомолець, то й зовсiм не слiд стояти на порозi, - посмiхнувся Вiкторе. - Заходьте, друже. Цiкавий, цiкавий i несподiваний вiзит... Ну, ходiмо до кiмнати. I негайно розповiдай усе, Марто.

3. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ФРЕДО ВIКТОРЕ

В кiмнатi було тихо й затишно. Вони сiли бiля столу, i Марта почала розповiдати. Олесь тим часом з iнтересом крадькома розглядав Фредо Вiкторе. Ось вiн який, цей керiвник пiдпiльної органiзацiї iберiйських патрiотiв у столицi, мужня людина, що, ховаючись вiд полiцiї i жандармiв, керує антифалангiстським рухом!

Юнаковi дуже хотiлося б знайти в зовнiшностi цього чоловiка щось надзвичайне, що одразу вiдрiзняло б його вiд iнших, щось притаманне лише видатнiй людинi. I нiчого такого Олесь не знаходив у звичайному, навiть буденному виглядi чоловiка, який сидiв перед ним i уважно слухав розповiдь Марти.

Коли б Фредо Вiкторе йшов у натовпi робiтникiв, нiхто, напевне, не звернув би на нього уваги. Середнього зросту, кремезний, з простим худорлявим обличчям, коротко пiдстриженим волоссям, у якому густо срiблилася сивина, рiдкими, теж сивуватими вусами над тонкими блiдими губами людини, що знала чимало важких, голодних днiв у своєму нелегкому життi, в непоказному сiрому пiджаку - Фредо Вiкторе аж нiяк не був схожий на того, яким малювався в романтичнiй уявi Олеся. Не тiльки суворий i владний Сивий Капiтан, а навiть хоч i добродушний, але рiшучий Валенто Клаудо - i той здавався юнаковi показнiшим для того, щоб скупчувати навколо себе людей, керувати їх вчинками, надихати на боротьбу.

Мабуть, тiльки вдумливi й уважнi очi, що спокiйно дивилися з-за невеличких окулярiв у простiй металевiй оправi, не пропускаючи, здавалося, найменшої дрiбнички, - мабуть, тiльки цi свiтлi очi справдi прикрашали таке звичайне, мало-примiтне обличчя типового робiтника одного з заводiв столицi.

Цi очi лише iнодi вiдривалися вiд збудженого вродливого обличчя Марти, що схвильовано розповiдала про те, що вiдбулося з нею протягом останнiх днiв, - вiдривалися для того, щоб швидко поглянути на юнака, коли йшлося про нього. I тодi Олесь не мiг позбутися враження, що погляд свiтлих очей Фредо Вiкторе немов одразу проникає в найпотаємнiшi його думки i почуття.

Фредо Вiкторе слухав Марту, нi словом не перебиваючи її. Тiльки тодi, коли дiвчина дiйшла в своїй розповiдi до того, як вона потрапила на "Люцифер", i вперше згадала iм'я Сивого Капiтана, - Фредо Вiкторе спинив її, пiднявши руку, i здивовано спитав:

- Це ти серйозно, Марто? Не помиляєшся? Той самий Сивий Капiтан, що...

- Той самий, дядю Фредо, той самий! I вiн такий суворий, похмурий i сумний. Вiн обiцяв урятувати батька. Сказав, що бере на себе вiдповiдальнiсть за його арешт. Мовляв, батько потрапив до в'язницi лише тому, що полiцiя чомусь вбачає в ньому спiльника Сивого Капiтана. А коли так, то вiн, Сивий Капiтан, i мусить допомогти батьковi, врятувати його. Хiба це не благородно з боку Сивого Капiтана, дядю