Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

Близько одинадцятої лягаю, але не можу стулити очей. Дивлюся в стелю й думаю про своїх друзів і про те, як усе швидко й кошмарно закінчилося. При згадці про Рому відчуваю наплив почуття образи — Бідона, свинячу тушу, хочеться задушити. Раптом чую, як у двері стукають і в мене з'являється страх. Кому я потрібний у цьому місті, де мене ніхто не знає? Вирішую не відкривати, напружено чекаю, що буде далі. Тиша. Може в мене галюни?

Зранку з великими труднощами прасую білу сорочку на короткий рукав — як-не-як, перше вересня, і треба виглядати пристойно, як круглий відмінник, як будь-який золотий медаліст, які, підозрюю, по-злазяться до університету, як дощові хробаки після грози. Маман, все ж таки, далекоглядніша від мене — запхала невелику праску в торбу, без якої мені тут довелось би туго. Безлад, що панує в кімнаті від розкиданих штанів, шкарпеток, сорочок, футболок, капців, книжок, письмового паперу, зошитів, навіює втому, і я лише тепер усвідомлюю, наскільки важко підтримувати завжди порядок та чистоту. Раніше на це ніколи не звертав увагу.

Біля університету зависає чималий народішко: всі по-святковому вбрані, з квітами, мантелепи й грінго з новенькими портфелями, папками, словом, упаковані, готові до навчання. Куди не кинь оком — навколо великі букети квітів: тюльпани, гладіолуси, троянди, гвоздики, айстри. Від їхнього запаху чухається ніс, я кілька разів пчихаю. Блідий високий чоловік у світлому костюмі натхненно говорить у мікрофон, який трохи потріскує і викривлює голос; серед натовпу прокочується шепіт, що це ректор. Навколо нього завмерши стоять викладачі, професори, купа літніх жіночок, всі вони дивляться зі сходів униз — на першокурсників. Шукаю очима Олю, але її ніде нема, натомість зустрічаюся поглядом з іншими діва-хами, деякі з них справжні кішки — зеленющі очиська, пронизливі погляди, ледь помітні таємничі посмішки. Мене необережно штовхають ліктем у спину, і я вже хочу вправити мозги тій вівці, що це зробила, як бачу двох симпатичних мантелеп і мимоволі посміхаюся на їхні вибачення за незручності.

Господи, тут роботи непочатий край!

Після урочистої церемонії заходимо у прохолодне приміщення факультету. Викладачі й студенти збиваються у величезну купу коло вхідних дверей і поволі просочуються досередини. Мене підхоплює цей потік і несе разом з іншими першокурсниками. Дійшовши до сходів, проштовхуюся на другий поверх. Поруч мене кілька сцикух із букетами, відчуваю їхні парфуми і навіть запах помади, злегка торкаюся до однієї і вона на мене зацікавлено дивиться. Знову згадую Олю, кортить із нею побачитися, але в цій м'ясорубці її віднайти не можу. Одна з моїх сусідок підвертає ногу й скрикує. Допомагаю підвестися, але потік позаду брутально напирає і я змушений накричати на кількох даунів, вони лякаються і задкують. Подолавши, нарешті, сходи, виходимо у просторий коридор, в якому почуваємося вільніше. Сідаємо на невеликій лаві під портретами професорів, які викладали в університеті з дня його заснування. Діваха дякує за допомогу, я оглядаю її красиву ніжку, вона злегка соромиться. В одному з кабінетів прошу у присутніх кількох дамочок викликати швидку до студентки.

В аудиторію, яку знаходжу з великими труднощами, бо не орієнтуюся поки в номерації та розміщенні кабінетів на поверхах, забігаю після дзвоника, літній викладач непривітно на мене дивиться й показує очима, аби зайняв місце серед інших студентів, додаючи, що на перший раз таку халатність з мого боку пробачає.

Може, серед цієї сотні моїх ровесників вдасться побачити Олю…

Знаходжу вільне місце аж на останній лаві біля вікна, мені тут одразу подобається, бо мало хто звертатиме увагу.

Кілька днів як я студент. Поволі звикаю. Здається, все йде добре.

Знайомлюся зі студентами, серед них багато даунів, але є також не вузьколобі — переважно відмінники та мамині синки, які все дитинство провели з книжками і майже не потикали свого носа на вулицю, де на них чекали кулаки нехороших хлопців. Коли бачу їхні заклопотані, зосереджені обличчя, коли дивлюся, як вони збираються в купи й розмовляють, мені стає настільки смішно, що мало не регочу, бо я уявляю, якими беззахисними, нещасними, переляканами можуть бути ці пухкенькі, відгодовані мордочки, коли їх ненароком зустріти пізно ввечері у темному парку, або на погано освітленій вуличці.

Втім поки не відчуваю радості від нової обстановки. Ходжу коридорами, ніби мішком прибитий, не знаю, як поводитись, таке враження, що навіть руки тримаю не так, як слід, ніби незграбно.

Олю не бачу, хоча у філологів, як видно з розкладу, — у цьому корпусі пари.

Не можу звільнитися від неприємного враження, яке виникло, коли на вокзалі прощався з Бідоном і Ромою.

Рома. Важко її забуваю.

Не можу зрозуміти, але відчуваю напевно, що її присутність у моєму житті була надзвичайно важливою. Через Рому я став ніби трохи іншим.

Сцикуха, яка першого вересня підвернула ногу, виявляється — у моїй групі. Звати її Таня і вона сьогодні вперше прийшла після того прикрого випадку. Це мила й симпатична істота, поводиться природно, без понтів, на лекціях сидимо разом і непогано сплавляємо навчальний день. Таня приїхала сюди з Чернігова, зізналася, що також хотіла звалити з дому, бо все набридло: «хочу будувати своє життя», «подалі від батьків», «хочу всього досягнути сама». В неї є багато приємних рис, але… (ця думка прийшла випадково) я не зміг би бути з нею, як із жінкою. Вона не є мутантом, в жодному разі! Просто її краса — а Таня по-своєму гарна — не зовсім те, що мені треба. Така враження, ніби вона трішки недороблена, обличчя, здається й симпатичне, але в окремих його деталях то недотягнутість природою, то навпаки — певний надмір.

— Як нога? — запитую на перерві.

— Нормально, — сміється вона. — Якби не ти, мене б на тих сходах просто затоптали. Ну і ну, такого ще не бачила!

— Нічого не зробиш — народішко валив на навчання.

— Да!

Виходимо з приміщення на повітря. Таня розповідає про всілякі хохми зі свого достудентського життя, я згадую про своє. Мені неохота так швидко вертатися додому, тому вирішую провести її в бік центральної площі, неподалік якої Таня живе у рідної тітки. Вона все ж таки вродлива, має непогані груди, тонку талію, котра плавно розширюється у симпатичну попку, але… я розумію, що з нею поводжу себе не так, як з іншими дівахами, стаю ніби вихованішим, скутим. Таке враження, що як тільки між нами починає зароджуватися бодай найменший