Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » День на роздуми, Олександр Вікторович Зима 📚 - Українською

Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День на роздуми" автора Олександр Вікторович Зима. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 119
Перейти на сторінку:
батько й одягнув поверх сорочки великий дерев’яний хрест.

— Ви таки сповідуєте хрест? — поцікавився Дейвід.

— Хрест — це символ людини, котра стоїть на високій горі й обома руками показує всьому живому, куди йти. Таким був Ной на горі Арарат. Ми носимо хрести лише з дерева.

— Бо дерево не проводить струму? — сяйнув страшний здогад, і Дейвід пожалкував, що з його уст зірвалися саме ці слова.

Його рідний батько відповів чужим голосом:

— Моліть бога, що ви син Гаррі Рассела. Йдіть і ніколи більше про це не згадуйте. Навіть у день страшного суду. Якщо вам, звісно, пощастить свято зберегти свою душу до того часу. — Рассел-Берклі перехрестив сина й вийшов, торкнувши невидиму запону в стіні намету.

Дейвід відчув чийсь гострий погляд і швидко озирнувся — позаду стояв Адам з автоматом у руках.

— Ходімте, — звелів Адам Дейвіду і пішов попереду.

…- Тату, чому Пітер поїхав з тим вродливим джентльменом і навіть не попрощався зі мною? — почув Дейвід невдоволений тонкий голос у себе за спиною, виринув із спогадів і повернувся обличчям до своєї доньки Кандіс.

— Пітер поїхав надовго, доню, — відповів нарешті Дейвід з болем у серці.

Перед ним була його рідна дитина, недоумкувата Кандіс, яку, можливо, ще до народження вбив дід Гаррі Рассел — скалічив її розум.

— Він ще повернеться? — запитала Кандіс і нервово тупнула ногою.

— Повернеться, Кандіс. Ти вибач, але мені треба побути одному.

Кандіс стенула плечем і вийшла, тримаючи руки в короткій, здутій пухирями, куртці, схожій на підсушений жабур.

«Пітер ні з ким не попрощався, — подумав Рассел. — Мабуть, так і не знає, що пастор Берклі — мій батько, а він — єдиний свідок трагедії. Дивно, як цей свідок досі живе? Чи він просто існує без права на життя? Можливо, тепер про нього згадали і вирішили позбавити пам’яті? Можливо, справді Френк виконає свою обіцянку, і Пітер буде особисто охороняти Павла Острожного на ранчо Доута? Це однаково, бо для Пітера звідти вже нема вороття, — пошкодував Дейвід і знову згадав батька, чию могилу ніхто й ніколи не провідає. — Тепер справу пастора Берклі продовжує диявол від науки Хілда Брайнт. І вона не ховається з цим у джунглях. А якщо їй вдасться використати енергію людського розуму, тоді вона штампуватиме на замовлення Президента потрібну кількість живих роботів, здатних воювати і нездатних мислити. Аж тоді, мабуть, настане справжній кінець світу, бо втратиться сенс самого життя, — дійшов висновку Рассел і вжахнувся: його зманили обіцянками про те, що кожен, хто вкладе гроші в розробки „Інтри“, залишиться на правах мислячої еліти. — А де гарантія? — запитав себе й збагнув, що наступним після Пітера може стати він, Дейвід Рассел. — Джім Френк ніколи нікого не вбиває одразу. Він завжди залишає надію, схожу на вогонь свічки, запаленої і забутої біля навстіж відчиненого вікна. — Дейвіду видалося, що це порівняння має якусь пророчу силу, тому рвучко зачинив вікно стрілчастої рами, підійшов до столу й задивився на чистий аркуш паперу. Йому хотілося написати почуту колись від батька фразу: „Ніколи не обирай за бога і вершителя долі подібних собі. Краще примушуй інших бачити в тобі вершителя“. — Життя корилося таким, як мій батько. Вмираючи, він переміг життя, щоб воскреснути, можливо, через віки».

XVIII

— Ось ви й дома, — вдоволено сповістив Павлові й Каті Том Уоррен, відчиняючи двері салона гелікоптера. — Не хвилюйтеся, що за бортом зараз усі сорок п’ять спеки. У кімнатах працює надійний кондиціонер.

— Я теж вітаю, — тільки й сказав Вундстон і напнув на свою велику голову солом’яного капелюха.

— Що ж, ходімо, Катю, — весело мовив Павло, подаючи дружині такого ж сплетеного з рисової соломки капелюшка, завчасно приготовленого для пасажирів гелікоптера. — Будемо обживатися на новому місці в чужій хаті.

Катині очі ще не звикли до такого яскравого світла, і тому вона не зразу збагнула, що бачить небо, а все довкруг — реальний світ, а не аплікації з африканським пейзажем.

— Сміливіше, — заохочував Катю Том Уоррен, началь ник сторожової охорони ранчо Доута. — Прошу в маши ну, — скомандував уже біля мікроавтобуса з легким білим дашком.

Як тільки автобус викотився на похилий горб піску, всі побачили, що поряд розкинулося блакитно-біле містечко з двоповерховими будинками, райдужними фонтанами і зеленими садами вздовж невидимого муру, який мав охороняти цю перлину від пустелі.

— Ваш котедж із червоним дахом, — сказав Уоррен. — Хоча тут важко заблудитися, — похвалився, ніби сам придумав розфарбувати будинки за національними ознаками тих, хто житиме тут.

— А хто мешкає поряд з нами? — запитала Катя.

— Ліворуч, як ви вже здогадалися з будинку, живуть японці, а праворуч — німці. — Уоррен показав на два несхожих котеджі з вигнутою дахівкою у японців і з стрімким високим верхом у німців.

— Вони вже приїхали? — уточнив Павло, маючи на увазі Кукудзі Тонако з дружиною. Ім’я дружини Павло забув і тепер не міг згадати, хоча те співуче ім’я вертілося на думці.

— О, вони давно на вас чекають, — ніби здивувався Уоррен з того, що Павло запізнився з приїздом на ранчо Доута. — Гляньте лишень на місіс Тійоку! Вона не побоялася навіть у таку спеку вибратися на верхній солярій. То вона махає вам білим прапорцем з червоним сонцем посередині.

— Глянь на свою сусідку, — звернувся Павло до Каті. - її звуть Тійока. Вона, мабуть, така ж танцюристка, як і ти.

— Вона така маленька, — засумнівалася Катя, що це справді стоїть і вітає їх прапором не дівчинка, а доросла жінка.

— То Тійока Тонако, — підказав Уоррен, якому подобалося усім все пояснювати.

— А де ж ім’я, а де прізвище? — запитала Катя Павла. — Усе воно якесь однакове.

— Тійока — це

1 ... 48 49 50 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День на роздуми, Олександр Вікторович Зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"