Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Далі Гунчак намагається передати атмосферу того «справжнього чи штучного ентузіазму», який створився в той час:

Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС «Галичина» записалося 81 999 чоловік, прийнято 52 875, відмовлено в мобілізації 29 124 чоловікам.

Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини.

Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11 578 рекрутів, які перебували у вишкільних таборах, не вказав, що «німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року». Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські («охоронні») війська СС.

Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС «Галичина», Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: «У цій інструкції пишеться: «1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію.

2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918–1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії.

3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію». 234

Другий факт:

Ще один немаловажний факт наводить Гунчак:

На завершення наведемо свідчення М. С. Чарторийського із його книжки спогадів «Між молотом і ковалдом» (Нью-Йорк, 1970).

Т. Гунчак у книзі «У мундирах ворога» оповідає про те, як основна маса новобранців до дивізії СС «Галичина» проходила підготовку в «охоронних» військах СС:

Гунчак додає:

Гунчак далі інформує, що чотири полки були повністю сформовані і проходили підготовку як окремі підрозділи на кількох полігонах «під наглядом поліції». Четвертий полк проходив підготовку поблизу Тріра в Німеччині». 15 січня 1944 року, — уточнює автор, — підрозділи полку, який налічував 1264 чоловіки, вирушили до Голландії на три тижні, а потім, у середині лютого 1944 року, відбули до Збаража, в Галичині. Під час перебування в районі Збаража 4-й полк здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів». Автор, звичайно, дуже добре знає, що поліцейський полк прибув до Збаража не для прогулянки, а «здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів». Але про це «хрещення» не пишуть ні Гунчак, ні інші націоналістичні автори.

Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС «Галичина», Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські («галицькі добровільчі полки СС») були передані дивізії. Однак, «поки виконувався наказ Гіммлера, дивізія вирушила на Броди». Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина» до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію.

6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк — 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів — макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року.

8-й «галицький поліцейський добровольчий полк СС» випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів.

Гунчак зазначає:

Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно.

Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались «галицькими добровільними полками СС», всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій.

І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі «Гайделягері», де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, «персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями — В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів», а це, продовжує Гунчак, «спотворило їхні погляди та поведінку». А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так.

Якщо досі йшлося про поліцейські полки «галицьких добровольців СС», які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина», то в підрозділі книги під назвою «Бойова група Баєрсдорфа» Т. Гунчак (як і В, — Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС «терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак». Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C. A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську