Читати книгу - "Безумці, Олександр Ашотович Насібов"

— Так, — каже Абст, зазираючи до книги. — Це Гейнц. Ану, давайте сумку.

І він одбирає ті півтора брикета, які призначалися плавцеві.

Підкоряючись наказу, Карцов роздає препарат. Плавці одержують брикети, тут же розривають упаковку і починають їсти.

Спорожнивши сумку, він оглядає людей. Дехто ще жує. Ті, хто вже поїв, ледь помітно хитаються на ногах.

Плавець Гейнц ніяк не реагує на те, що його обділили. Як і інші, він тупо дивиться в простір нерухомим, порожнім поглядом. Це високий, гармонійної будови юнак з надзвичайно виразним рисунком м'язів. Таку рельєфну мускулатуру рідко зустрінеш у плавця. А втім, з медичної картки Гейнца відомо, що колись він був не тільки класним браслетом, але й чудовим борцем. Карцов уявляє собі його на змаганнях — горда постава, очі блищать у спортивному азарті… Десь лишилися його батьки, кохана дівчина. Знали б вони, що сталося з Гейнцем, що його жде!..

— Готово? — запитує Абст. Карцов мовчки відходить убік.

Абст віддає розпорядження: Глюк поведе людей снідати, потім — на роботу.

— А ви, — каже він Карцову, — накажете Гейнцу залишити стрій і йти за нами.

Залізні двері замкнено на два масивних засуви. За ними на підлозі мурованої конури, що нагадує тюремну одиночку, нерухомо сидить чоловік. По цей бік дверей, біля овального вічка, — Абст і Карцов.

Замкнувши піддослідного, Абст покликав нового лікаря і протягом чотирьох годин екзаменував його. Тепер вони повернулися до камери, у якій замкнено Гейнца.

— Посидьмо, — каже Абст, глянувши на годинник. — Уже недовго.

Вони вмощуються на широкому скельному виступі. Карцов насилу стримує хвилювання. Він напружено чекає, що має статися в камері. Невже бідолаха загине?

І Карцов вирішує зробити останню спробу.

— Шеф, — каже він, — ви почали експеримент задля мене? Гадаєте, що інакше я не зважу повною мірою на ваші застереження?

— Так.

— Побоювання марні. Я все сприйняв дуже серйозно. Боюсь, що даремно знищите цінного бійця. Прошу вас, поки ще не пізно…

— Пізно. — Мигцем глянувши на годинник, Абст повторює: — Пізно, Рейнхельт. Це незабаром почнеться.

— Як завгодно, шеф. Я тільки хотів…

— Ви нічого не повинні хотіти! — різко перериває його Абст. — Ви повинні слухати накази й виконувати їх якнайкраще!

Карцов мовчить. Заперечувати безглуздо. Треба держати себе в руках. Чого б це не коштувало.

Він пригадує минулу розмову з Абстом. «У нас немало героїв, готових вмерти за фюрера». Чом би не так! Вони, ці «герої», були хоробрі, коли гігантська німецька воєнна машина долала слабкий опір бельгійців, поляків, розправлялася з французами. В пам'яті постає епізод, що обійшов у ті дні всі газети: польські драгуни з шаблями наголо атакують німецькі танки… Будеш героєм, розстрілюючи з танків безпорадних кіннотників!

Ну, а радянські люди знають ціну фашистським воякам, коли тих примушують битися за рівних умов. Бачили гітлерівських «надлюдей» і під Москвою, і під Ростовом, і на Волзі: полки, дивізії здавалися в полон, і кожен другий лаяв і проклинав свого фюрера…

Стогін за дверима.

Здригнувшись, Карцов підводить голову. Стогін повторюється.

За знаком Абста Карцов підходить до дверей.

— Відкиньте заслінку вічка! — наказує Абст.

Карцов дивиться у вічко. Він бачить: чоловік притулився до скелі і сидить на підлозі, витягнувши ноги, безвольно похнюпивши голову.

— Дивіться, — вимагає Абст, — дивіться уважніше! І уявіть себе поруч. Ви в одній з ним печері, розумієте? Ви погано обслужили його, заґавилися, виявили недбалість… Ніч. Ви спокійно спите, поряд лежать двадцять чотири таких, як оцей. У вашій сумці препарат, який ви забули дати їм. І ось вони прокидаються…

Чоловік звів голову, підняв до чола руки, затулив ними обличчя. Сидячи на підлозі, він розгойдується. Все дужче, дужче. З-під притиснутих до рота долоней вихопився стогін. Стогін гучніший. Це вже не стогін — розгойдуючись, чоловік протяжно скиглить.

Ще мить, і він на ногах.

Карцов бачить його лице. Хвилину тому юно було нерухоме. Тепер на ньому лють. Божевільний озирається. Ось він побачив двері, виставив руки, пригнувся. В горлі у нього клекоче. Піймавши його погляд, Карцов присідає.

Наступної миті важкі двері здригаються від тіла, що навалилося на них. У двері грюкають. Кам'яне підземелля сповнюється голосінням.

Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися — тепер лікар буде акуратний і пильний.

Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.

— Вам шкода його? — запитує Абст зітхаючи. — Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…

Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..

Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.

— Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.

— До речі, про неї. Отже, ваш діагноз — істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?

— Ні.

— І ніяких сумнівів?

— Не розумію вас, шеф.

— Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…

— Рішер вразлива, нервова особа.

— І це гальмує одужання?

— Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.