Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Самостійно, без наказу, спинилась колона. З полегшенням зітхнула численними грудьми: відступ був не даремним. Отже, бій виграно?

Та через кілька хвилин знову почулася команда:

— Зайняти оборону!.. Мінери — до шосе!.. Надіти на голови каски й казанки!.. Швидше!

Бій не скінчився. Він тільки починався.

Звук громохкого вибуху пробився навіть крізь гуркіт мотора «випромінювача». На мить загальмувавши машину, Харвуд позирнув у заднє броньове віконце і задоволено хитнув головою: — Все!

Паркер не розчув. Він зіщулився в кутку, блідий, тремтячий, задихався від запаху пального і вихлопних газів і прощався з життям. Далебі, він оддав би зараз половину свого багатства, аби опинитися в розкішному особняку біля Сентрал-Парку в Нью-Йорку.

— Все! — прокричав Харвуд, схилившись до його вуха. — Грінхауза більше не існує!

Попереду лежала ідеально рівна бетонована автострада. Проміння фар не натрапляло на жодну живу істоту. Але Харвуд не вимикав інтегратора. На броньовій кабіні безперервно, один раз у секунду, оберталося кільце з чотирма дзеркальними рефлекторами. Потужні пакети хвиль надвисокої частоти виривалися з цих рефлекторів, мчали в усі боки, щоб паралізувати навіть щонайменшу спробу завдати шкоди тому, хто став «володарем всесвіту».

— «Смійся, паяц… — виспівував Харвуд, кидаючи зневажливий погляд на Паркера. —….над розбитим коханням»…

Але надто рано було святкувати перемогу!

В ту ніч на автостраді чергували всі партизанські пости: не була виключена можливість того, що Харвуд викличе у Грінхауз допомогу з Сінгапура.

Коли харвудівський «випромінювач», промчавши підземним тунелем, з потужним ревінням вискочив з кущів поблизу Грінхауза і подався автострадою, було одразу ж надіслано по радіо наказ перехопити цей дивовижний танк.

Перший пост, біля зруйнованого мосту, йому вдалося проскочити. Але за кілька кілометрів, на крутому повороті, перед «випромінювачем» рвонув вибух, і на автостраду впало товстелезне дерево.

Харвуд загальмував так, що Паркера шпурнуло вперед, просто на важелі. Він роз'юшив собі носа й заверещав:

— Що ви робите?! Наказую…

— Цитьте! — огризнувся Харвуд, уже не додержуючись правил хорошого тону. — Дорога на Сінгапур одрізана!

Він спробував об'їхати те дерево, але кілька снарядів, які лягли перед «випромінювачем», показали, що йдеться не про випадок.

Харвуд негайно повернув назад: за мостом є інша, хоч і не асфальтована; але таки проїжджа дорога.

Біля мосту повторилася та самісінька історія: вибух міни, падіння важкого дерева поперек автостради, а потім постріли з гармати.

Дорога тут пролягала по узгір'ю. На круті східні схили обіч неї ніяк не можна було видертися: там суцільною стіною височіли джунглі. З заходу насип автостради спускався до низькорослого чагарника, що його, без сумніву, міг би подолати потужний гусеничний «випромінювач». Але там, в долині ріки, була трясовина.

Не наважуючись продиратися через болото, все ще сподіваючись на щасливий випадок, Харвуд носився на своєму «випромінювачі» по кількакілометровому відтинку автостради, і з кожним рейсом ця віддаль звужувалась і звужувалась: партизани стискали кільце новими перешкодами.

Спочатку Харвуд не бачив жодної людини. Йому здавалося, що проти нього стали на герць самі сили природи: падають дерева, перетинаючи шлях, вибухають шматки мертвої сталі, заряджені такою ж мертвою вибуховою речовиною. Це було страшно, та лишалася хижа надія на те, що коли партизани спробують наблизитися, «випромінювач» паралізує їх своїми хвилями, зламає їхню волю.

Але партизани знахабніли. У світлі фар на відстані кількох сот метрів Харвуд побачив людей, які рухалися йому назустріч з круглими коробками-мінами в руках. Вони йшли непевною ходою, похитувалися, але йшли.

Харвуд ввімкнув якнайбільше посилення. Це була межа «випромінювача влади», — коливання такої потужності, які повинні були зламати кого завгодно.

Партизани вже не могли йти. Вони попадали на шосе, але все одно повзли і повзли вперед.

Харвуда охопив жах. Він не помітив касок на головах малайців, забув, що навіть тонкий шар металу затримує значну частину надвисоких коливань. Але навіть коли б і згадав, це не додало б йому хоробрості. Звикнувши до холодних і байдужих машин, беззастережно повіривши у їхню могутність, він уперше зіткнувся з людьми, які готові були зустріти смерть непереможеними, — смерть не заради грошей та слави, а в ім'я майбутнього життя.

Його «випромінювач» мчав просто на них. Через кілька секунд вони загинуть, підірвані власними мінами. Невже вони витримають оцей подвійний натиск руїнницького проміння і жаху перед сталевою гусеничною потворою?! Але не витримав сам Харвуд.

Вже неспроможний загальмувати, повернути «випромінювач» назад, він рвучко смикнув на себе лівий важіль керування.

З шаленим завиванням, ламаючи на своєму шляху чагарник і дрібні дерева, «випромінювач» ринув ліворуч униз крутим схилом. Марна була б спроба спинити його навальний рух. Розігнавшись в улоговині, машина підстрибнула на одному з горбків, наче на трампліні, ляскаючи в повітрі гусеницями, промчала метрів з десять і з розгону ляпнула в пружне, липке багно.

Мотор ще працював. Сталеві траки греблися, дерлися вперед. Але багатотонна стальна потвора, не рухаючись з місця, вже почала занурюватися в трясовину.

— Вилазьте! Швидше! — вигукнув Харвуд, ухопивши Паркера за комір. Та той тільки верещав, одбиваючись руками й ногами.

— Чорт з вами! Здихайте, дурна мавпо! — Харвуд схопив дорогоцінний портфель, пістолет, одкрив кришку й виліз, вишукуючи очима, куди стрибнути.

До болота підбігали партизани. На багряному фоні неба вирисувалася постать високої, широкоплечої людини в чудній касці. Це був один з тих, що перетнули Харвуду шлях і вистояли перед інтегратором.

Шалена лють охопила Харвуда. Він прицілився й випустив у цю постать увесь магазин свого пістолета. Людина схитнулась і впала.

— Здохни! Здохни! — просичав Харвуд. Він пригнувся, бо повз його вухо просвистіла куля, посковзнувся… і відчув, що його прищемив кронштейн одного з рефлекторів «випромінювача».