Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Славов покірно підписав разом із понятими протокол обшуку, Андрійко запакував знайдені цінності і повіз Славова назад до міського управління. Там уже під час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивстві і розповів подробиці.

На запитання капітана про мотиви злочину він сказав:

— Коли я познайомився з Гальчинською і потрапив до її квартири, я зрозумів, що вона багата. Я всіляко догоджав їй і на роботі виділяв серед усіх…

— Ви були її коханцем?

— Так, — кивнув Славов, — я дуже хотів зблизитися з нею… Я навіть запропонував одружитися, бо жив я бідно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурі… а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звідки у естрадної співачки таке багатство, такі діаманти. Теж, певно, якась нечиста історія… Це несправедливість долі гнітила… До того ж, коли освідчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший і, здавалося, подобався їй, різко, навіть грубо відмовила… Гідний тільки на роль коханця, не більше!..

Тоді я вирішив убити її і пограбувати. Я носив в собі цю ідею кілька років. Думка про вбивство переслідувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмірковуючи свій план.

Коли вона запрошувала у гості і, роздягаючись, знімала свої коштовності, клала їх на тумбочку біля ліжка, я дурів. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками…

Зрештою я вирішив убити її молотком і заздалегідь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, він став моїй найближчим другом, під час безсоння я клав його біля себе в постіль і тоді, заспокоєний, засинав.

— Де він тепер? — жорстко спитав Андрійко.

— Потім, — хормейстер уникнув слів «після вбивства», — я кинув його в урну на Чкалова разом із ватяником, який теж був у крові…

Капітан подумав, що попереду оперативників іще чекає марудна і брудна робота на міському звалищі, куди, очевидно, потрапили закривавлені ватяник і молоток і які треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не підводячи голови від протоколу, який писав поспіхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповіддю підозрюваного, він кинув:

— Продовжуйте!

Збираючись із думками, Славов не відразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стільці, з напівзаплющеними очима, він ніби перебував у сомнамбулічному сні.

— Я слухаю, — повторив Андрійко, відірвавшись від протоколу. — Купили молоток. Що було далі?

— Я поміняв квартиру на Севастополь. Я ніколи не чекав, що подумають на мене. Ніхто не знав, що я повернувся до Києва і заздалегідь узяв квиток на Сочі… Я прийшов до неї, упізнавши мене, вона відчинила двері. Ми привіталися, і вона пішла уперед…

— Вона скрикнула: «Як давно я тебе не бачила!» — зауважив капітан.

— Я. вже не пам'ятаю… — витріщив очі підозрюваний. — Може бути… — Голос Славова затремтів. — І тоді я витяг із кишені молоток і з усією силою вдарив її по голові. Мій вірний друг не підвів — вона відразу впала, і я став її добивати…

Славов схлипнув і раптом голосно заридав.

Капітан Андрійко, не виявляючи своїх почуттів, терпляче чекав, коли скінчиться істерика.

— Я ж любив її, — бурмотів, схлипуючи, хормейстер. — Я ж хотів одружитися… Вона сама винна…

— Годі нити! — гримнув на нього Андрійко. — Продовжуйте! Як вона впала?

— На живіт… Це потім я перевернув її на спину, щоб зняти персні, сережки… У шкатулці, на тумбочці, я знайшов іще два персні… Ви їх зараз забрали…

— Далі.

— Я знайшов ключі і тільки тоді помітив трубку біля телефону й поклав її на важіль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири і замкнув її.

— О котрій годині?

— Я не дивився на годинник… Може, о п'ятій чи шостій дня… Надворі вже було темно.

— Де ви поділи ключі?.

— Я про них забув і згадав лише в аеропорту… Спустив у туалет….

Допит закінчувався. Андрійко дав підписати підозрюваному протокол і наказав відвести його до камери. Потім пішов до начальника відділу і від нього дав телеграму, щоб із Києва вислали за Славовим конвой…

Уже в Києві дорогою до слідчого ізолятора із Славовим сталася нова істерика. Крізь негусту пелену мокрого снігу, що висіла над Києвом, він помітив, як машина з площі Перемоги завертає на вулицю Воровського.

— Тільки не везіть мене у цей дім! — закричав він. — Я не витримаю!

Андрійко наказав водієві повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:

— Вам все одно доведеться побувати на місці злочину, підтвердити зізнання в деталях. Без слідчого експерименту не обійдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе…

Славов, хитаючи головою, застогнав…

Полковник Коваль важко підіймався по лунких металевих сходах міського Управління внутрішніх справ, яке незмінне, скільки пам'ятає, містилося у старезному, дореволюційному, але ще міцному будинку колишніх «присутственных мест». Ці сталені сходи, вичовгані до блиску, амортизуючі під вагою людей, на які ставали багато років підряд і рішучі, впевнені ноги чиновників усіх рангів та урядів, і тремтячі, розгублені — підданих правосуддю, ніби підкреслювали непохитність і силу закону. Скільки разів, сотні, тисячі, ступав по них і Дмитро Іванович Коваль з вірою в душі у справедливість, яка завжди живе в людині, хоч би які найтяжчі обставини складалися навколо.

Полковник піднімався повільно, ще раз пригадуючи деталі давньої справи про убивство реемігранта з Канади Андрія Гущака. Час вносив свої корективи. Обмежені у часі, зникали в небуття окремі люди, цілі покоління. Але ніколи не вмирала справедливість, прагнення її. Раніше чи пізніше, а злочини проти людини все одно розкривалися — якщо не міліцією, то історією, й із пітьми небуття висвічувалися образи жертв і постаті їхніх катів.

Так