Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Патетичний блуд, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

350
0
12.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Патетичний блуд" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 70
Перейти на сторінку:
коли він приїде в гості, але в нього в Чернігові справи: знайшов роботу... сторожем (непоганий фах для буддиста-похуїста: ввечері втикнув у медитацію, а під ранок очуняв).

Учора бухали в Ковінька (у нього запій триває вже тиждень). Скаржився, що на кафедрі, де він працює, за алкоголізм йому зробили догану і погрожують вигнати з університету. На днях в одному з пивбарів місцеві алкаші підбили йому праве око (красивий рожево-фіолетовий біляш) і він ходить у моїх чорних окулярах, не знімає їх навіть на лекціях; студентки лукаво хихикають і тихо перешіптуються. Ми гарно посиділи. Ковінько чим більше п'янів, тим більше пшехав і цитував польську класику. Його трирічний син грався на підлозі порожніми пляшками з-під горілки, а захмелілий Ігор, дивлячись на нього, казав, що мій малий розмовлятиме трьома мовами — українською, польською та російською. Ми пили за здоров'я його сина і за його дружину, яка три дні як не розмовляє з чоловіком; вона лише мовчки подавала нам смажену яєчню і поглядала на мене так, ніби вишу їй сто баксів. Ковінько наїхав на мене за те, що не телефоную батькам. Сьогодні вирішив піти на переговорний пункт і дзвякнути в Тернопіль: не розмовляв із матір'ю майже два місяці. Батько, певно, не схоче мене чути, не те що бачити; він вважає, що мої проблеми (через які я в бігах) — це дитячі ігри порівняно з серйозними проблемами, що бувають у людей. Можливо, я про це поки не думав. Його не переконала навіть смерть Бритого, він лише зневажливо кинув, що самі на свої юні задниці з нічого зробили біду, і роздратовано додав: ідіоти. Це була наша остання розмова, коли я телефонував батькові ще на першому курсі й повідомив, що вступив до університету. Схоже, він тоді не здивувався цій новині, лише недобре згадував минуле. Чому він так непокоївся моїм минулим, а не майбутнім? Мабуть, батько і не здогадується, що я вже зовсім інша людина, що мені немає діла до того химерного й, напевно, вже й не реального світу, який покинув понад три роки тому. Єдиний момент — згадується багато недоброго, від цього настрій псується. Сьогодні обов'язково треба зателефонувати додому. Досить матері непокоїтися, мабуть, думає про мене і не знаходить собі місця.

Після третьої пари, на яку я — попри жахливий бодун — змусив себе піти, на мене находить марудний настрій, у якому зазвичай нічого путнього не спадає на думку, лише хочеться бити байдики. Сідаю на лавці перед факультетом, стріляю цигарку в незнайомого студента, певно, першокурсника, і шукаю очима знайомих. Моє улюблене місце — на цій лавці. Важко пояснити, чому. Тут можна розглядати дівчат, їхню легку ходу, розкішні форми й думати про багато приємних речей, із цим пов'язаних. Недарма ж біля гоголівського корпусу товчеться ціла зграя ексгібіціоністів, які ховаються в навколишніх кущах і чекають слушної нагоди показати першій-ліпшій самотній дівчині свою пуцьку. В мене, певно, також поволі починаються збочення, оскільки я так обожнюю цю місцевість. Я буквально уявляю, як це — бути ексгібіціоністом. Як це — стояти протягом кількох годин напоготові, ховаючись у кущах і тримаючи руку на своєму «агрегаті»; мені здається, що це навіть страшенно цікаво: валить якась краля, а ти полюєш за одним лише її поглядом, зафіксувати його — бодай на жалюгідну секунду — на своєму соромі. Недавно читав у філософа, що сором близький до провини. Ексгібіціонізм — це подолання меж та інших умовностей. Да, гарна місцевість. Вочевидь, тут особлива енергетика, просякнута сексуальністю та іншими хріновинами, пов'язаними з розпустою, насолодою, потаємними бажаннями. Тут я вперше побачив Настю — навесні першого курсу, вона швидко вибігла з гоголівського корпусу, кинула два-три коротких і швидких погляди на лавки, де сидів я і ще кілька студентів, потім у бік пошти і 10-го магазину, і швидко задріботіла підборами в напрямку адміністративного корпусу. Я дивився на її рівну, струнку фігуру, на підняту голову й випрямлені плечі, і мені страшенно закортіло з нею познайомитися і замутити роман. Я тоді думав, навряд чи така розкішна дівчина захоче зацікавитися мною — коротко-стриженим чужинцем у потертих катонах і в футболці з трафаретом Лі. Настя тоді була такою недосяжною, навіть не віриться. Майже рік ми приглядалися одне до одного, але й це бувало рідко, оскільки групи, де ми навчалися, зустрічалися лише на лекціях для груп різних спеціальностей. Уже пізніше, на другому курсі, коли я крутив Ніну з її групи, дізнався від неї, що Настя на одній дівочій гулянці зізналася, що їй для життя потрібна така людина, як я. Інколи думаю, що якби я цього не знав, то навряд чи наважився б підійти й познайомитися з Настею; її божевільно-красивий, неприступний вигляд, певно, мене б обезволив і зробив нерішучим. Зараз можу зізнатися, що це найкрасивіша дівчина, з якою я коли-небудь зустрічався. Її мізинця не вартують мої колишні тернопільські хвойди й випадкові подруги з общаги, які на одну-дві ночі неждано з'являлися і так само неждано зникали. Раптом зізнаюся собі, що мені без Насті важко, що її не вистачає і що з нею все таки було добре. Цікаво, як вона зараз. Мабуть, має іншого. Хай їй щастить, вона заслуговує на краще. Господи, я остаточно заплутався. Настя... Ліда... Я втратив їх обох, і це конкретно мене гнітить. Підсвідомо здогадуюся, що це страждає в мені жлобський комплекс власника, який притаманний майже всім чоловікам; навіть приємно, що я відчуваю біль через подібні страждання — значить, я ще не настільки безнадійний, як мені інколи здається. Я міг би залишитися з однією з них.

З роздумів мене вириває веселий голос Тані, якої я не бачив уже кілька місяців (навіть не знаю, чи вона поселилася в общазі). Таня підходить до мене в легких рожевих штанах і в білій блузці зі звисаючими рукавами, які носили в епоху Відродження, й сідає поруч. У Тані гарний смак, вона вміє одягатися, завжди шукає незвичайні речі, які тут не носять.

«Рада тебе бачити, ти так засмаг», — оглядає мене й усміхається.

«Був на морі».

«Серйозно? Розкажи. З Лідою?»

«Да».

«Чого такий сумний? — насторожується Таня. — Посварилися?»

«Гірше».

Пауза.

«Як Бера?» — розпитую, щоб урвати мовчанку.

«Вісім років дали»,

1 ... 48 49 50 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патетичний блуд, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"