Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- А мій ніби не дурить злісну?

- Може, дурить, а може, знає про злісного, та й клин клином вибиває!

- Що́ про злісного знає?

- Що ти його любиш!

- Вибач, Маню, я його?

- Може, ні?

- Ні, ні, то він мене, він гине за мною!

- То він не любас тобі?

- Любас, але із люби до мене.

- А на цю забаву не він тебе запросив?

- Він, але і тебе просив.

- А мене задля кого, Рузю?

- Задля твого учителя, того чорногривого любаса твого. Може, брешу, Маню?

- Аби тебе за твої слова біг здарував сином.

- Дай, біг, тобі також!

- А ніби чого ж ми туди їдемо?

- Ба і я так скажу!

І обі їмості допили вино та й обцілувалися та й, штуркаючи діда в плечі, питалися, чи бірує ще танцювати.

Дід лиш ждав якої-небудь зачіпки, бо коли випив фляшку вина й оббіг гадками весь свій талан та й упевнювався, що внуки підростуть та й одружаться ще за його життя і стануть добрими наслідниками його і сина,- забаг дуже говорити з ким-небудь і вже надслухував, що їмості говорять, щоби десь вхопитись у бесіду з ними.

- Іноді чоловік ще такий легкий, що й аркана пішов би!

- А тепер ви, діду, тяжкий чи легкий?

- Аді, видите, їмостечки, я діправди чуюся легким, але однако траба би мені ще зо три скрипці та й з десять флояр, аби я присів гайдука на підлозі.

- Ба хто в селі найліпше танцює?

- Є, є в нас по молодюкові, що у тій смучій війні світами бродили та й навчилися всєкої танцювати, але таки нема понад злісного та й понад учителя!

Їмості розсміялися й дивувалися очима, що дід підслухував їх бесіду.

- А моєму чоловікові ніби щось хибує?

- Пан комендант - аби здоров був - то файний пан, нівроку!

- А мій старий, діду, вам не вдався?

- Най неволя христінинові не вдаєси, а панотець у нас на самім переді. Лиш село наше таке засмолене та неумиване, шо не розуміє, що такий чоловік вартує. Шо-сь це село наше тих панотців перепустило, але такого, єк цей - аби із своєю їмостею старості діждав,- то таки не було. Таку красну та мудру бесіду має, що варт пійти у церкву й послухати. Каже та проказує тогід на саму богородицю: «Дорогі та чесні парафіяне! Що я знаю, того ви не знаєте, а шо ви знаєте, того я не знаю, а чого я і ви не знаєте, то один біг знає!» Люди зумілиси і звертілиси, а панотець підносит угору свою реверенду та й каже: «Адіт, мої парафіяни, я лишень в сорочці і - не до вашого гонору кажучи - в поркиницях, а нагавиць нема та й кабату нема! Це,- каже,- лишень я знав, а ви цего не знали. А скілько грошей кождий з вас у ремени або в хустці при собі має, то лишень ви знаєте, а я не знаю. А скілько грошей ви скинете у скарбону і узбираєте для мене,- того ані я, ані ви не знаєте,- то лиш один пан біг знає!» Такої бесіди до прикладу нарід не затямив, і хто лиш мав деякий гріш при собі, кинув у скарбону, та й кажут, що тогди люди накрили дві сотці. Чи годен хто таке придумати, хоть би мав дві голови?

Їмості розреготалися над дідовим оповіданням, але однако не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.

Дід протинав за то їмостям, що коли б сам панотець на возі, сидів, то позволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?

- А на храм до Широкопола хто возив нашого панотця, єк не я?

- Ви самого панотця везли чи з професоровою?

- Була й жінка учителя, але курити не боронила.

- А панотець були сумні чи веселі?

- Ей-га у ше й єкі веселі! Десь переймили нашої співанки та, вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.

- А ви тямите цю співанку, бадічку?

- Шос тємлю, а шос не тємлю, але єкби я закурив, то пригадав би собі зараз.

Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз, і сама йому губку в люльці запалила.

Ледве дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискіпалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав, з храму вертаючи.

Дід став гумкотіти:

Сіда-ріда-дана,

Не піду за Йвана,

Але піду за Данила,

Абих не робила!

- Цеї співав панотець, діду?

- Сохрань боже,- але єкби я від цеї не зачав, то і тої не нагадав би, ану, погодіт крішку, а зараз мете чути:

Я сапала кукурудзки та й стяла фасольку -

полюбила панотчика, купив парасольку!

- Цеї, бадічку?

- Ше ні, але зараз буде:

На тім боці при потоці вбив половик каню,

Тікав вчитель від попаді, загубив кресаню.

- Цеї, бадічку, цеї?

- Цеї співав панотець на весілю сестри навчителя, а з храму їдучи, нічма співав ше дрібнішої. Ану, чуйте:

Через греблю вода йде,

Умий ноги, попаде!

Ой я вмию в неділю,

Бо ся попа надію!

- Ей, де ж би панотець співав такої поганої?

- Їмостечкам це погана, а панотцеві була файна, цілу дорогу співали, а жінка вчителя реготалася та й голосом панотця підбечовувала.

- Тим кобилячим голосом?

- Знає його біс, чи кобилячим, чи єким!

- Та вона уміє лиш рзати, а не співати!

- Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май!

-