Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 58
Перейти на сторінку:
сло­вом… нi… сам не знаю чим. Що я тут вам ви­нен? Са­ма од­на ти знаєш, ли­ха на­коїла. То­му i про­си­ли пе­ре­ка­за­ти оце то­бi. Раз най має Гриць спо­кiй!

- Нi, тат­ку, - обiз­ва­ла­ся вреш­тi Те­тя­на, звер­та­ючи до ста­ро­го своє по­бi­лi­ле, мов за­мерт­вi­ле, ли­це, стис­ка­ючи з не­ви­мов­ним жа­лем йо­го ко­лi­на. - Нi, тат­ку, я не по­чи­ня­ла, зло­го не ро­би­ла. Гри­ця лиш лю­би­ла… О, о, о! Нi, тат­ку, нi, - май­же стог­не, мо­лить, - се не мо­же бу­ти, що дру­гу вiн бе­ре, не мо­же бу­ти! - май­же скри­ча­ла i знов го­ло­ву до нiг йо­го схи­ляє, роз­пуч­ли­во їх стис­кає. Дiд здвиг­нув пле­чи­ма.


- Не знаю, донько, - вiд­по­вiв су­хо. - Так ме­нi ка­за­ли. Не ту­тей­ший я. Я що знав, ска­зав. Му­сив так.


- О, о, о! - прос­тог­на­ла Те­тя­на, мов пiдст­ре­ле­на, все ще кля­ча­чи, i при­тис­ну­ла ли­це до дi­до­вих ко­лiн. - О, о, о!..


- Так, донько, - пот­вер­див дiд. - Се все прав­да, що пе­ре­ка­зує синьоока Наст­ка, а ме­не са­мо­го Гриць на ве­сiл­ля про­сив, i я до них iду.


- Нi, тат­ку! - кли­че, як пер­ше, Те­тя­на з роз­пуч­ли­во-впев­ня­ючим го­ло­сом, i знов об­нi­має з не­ви­мов­ним жа­лем-по­ко­рою дi­до­вi ко­лi­на, мов­би iн­шо­го ру­ху не зна­ла, ма­ла пе­ред со­бою свя­то­го i мо­ли­ла­ся до нього. - Нi, тат­ку, не ка­жiть сього. Се не мо­же бу­ти… Ми ще ось… не­дав­но тут у лi­сi, - зах­ли­па­ла, - стрi­ча­лись, - i при тих сло­вах во­на мов ги­не, гас­не. - I вiн… ще цi­лу­вав. Се не мо­же бу­ти, неп­рав­да; вiн дру­гу не бе­ре… вiн ме­не лю­бить. Я не по­чи­ни­ла!.. - крик­ну­ла з роз­пу­кою. - Я ли­ше лю­би­ла, лю­би­ла, тат­ку! Ми со­бi по сло­вi, i за­ки снiг упа­де, бу­ду в йо­го ха­тi. Тат­ку!! вiн ме­не лю­бить. О… тут… в лi­сi… стiльки ра­зiв, - хли­па­ла, - в лi­сi… - I знов мов ум­лi­ває.


Старий за­ре­го­тав­ся.


- Кажеш - лю­бить те­бе? - спи­тав.


Тетяна пiд­ня­ла до нього, бла­га­ючи, го­ло­ву, що в роз­пу­цi на­зад їй опа­да­ла. - О, лю­бить, тат­ку доб­рий, лю­бить! - впе­в­ня­ла i на­но­во, як пер­ше, ту­лить i тис­не роз­пуч­ли­во ли­це до дi­до­вих ко­лiн. - Ме­не од­ну лю­бить, ме­не од­ну на свi­тi. Сам ме­нi ка­зав, i йо­му я вi­рю. А за­ки снiг упа­де, ка­зав, бу­деш в моїй ха­тi. Я йо­го Тур­ки­ня! - крик­ну­ла, розп­рос­тер­ши ру­ки, i впа­ла ли­цем до зем­лi.


Дiд пiд­вiв її.


- Не бу­деш, Тур­ки­не! - клик­нув твер­до. - В нiй бу­де си­ньо­ока Наст­ка, а Гриць, як то­бi ка­жу, спро­шує на ве­сiл­ля. Ме­не вже про­сив. Я до них iду. Встань, спам'ятай­ся, про Гри­ця не ду­май, не му­ти йо­го щас­тя, бе­ре­жись грi­ха - iнак­ше по­ба­чиш!.. - I з ти­ми сло­ва­ми, не­на­че пiд­да­ючись яко­мусь тай­но­му при­ка­зо­вi, по­ма­хав до неї з пог­ро­зою п'ясту­ком. Те­тя­на вит­рi­щи­лась че­рез хви­лю на нього з не­са­мо­ви­то роз­ши­ре­ни­ми очи­ма, од­нак, зро­зу­мiв­ши вреш­тi йо­го сло­ва i йо­го пог­ро­жу­ючий рух, на­раз, мов змiя, зви­ну­ла­ся з зем­лi i ста­ну­ла на но­ги.


- Iди ти!! - крик­ну­ла на­раз ди­ким го­ло­сом, ски­пi­лим з рап­то­вої не­на­вис­тi, не­на­че з йо­го ос­тан­нiм сло­вом опи­ни­ла­ся вся по­гань свi­та пе­ред нею. - Ти! - i з тим сло­вом тру­ти­ла ста­ро­го так сильно вiд се­бе, що вiн вiд­ра­зу упав. - Iди - ти!! Ти сам не­чис­тий, що ме­не по­ди­бав. Гри­цю! - крик­ну­ла вслiд за тим з усiєї си­ли, мов не тям­ля­чись з роз­пу­ки, i - роз­ре­го­та­ла­ся. - Гри­цю, я тут!


В дi­да спа­лах­ну­ли страш­но ци­ганськi очi, i, пiд­няв­шись, вiн пог­ро­зив вдру­ге п'ясту­ком i би­чем.


- Гай, гай! - крик­нув, за­са­па­ний, i зак­ляв тут страш­но. - От що, ча­рiв­ни­ця-вiдьма, - до­дав, - са­ма ти спра­вед­ли­ва. Те­пер се сам я ба­чу. Наст­ка прав­ду ка­за­ла! Знай ти раз вiд неї, а дру­гий i вiд ме­не. Гриць її пос­ва­тав, а те­бе ли­шає.


- Неправда, вiн ме­не лю­бить! - ки­ну­лась на нього Те­тя­на з зво­ру­шен­ня зди­чi­лим без­звуч­ним го­ло­сом i та­ки­ми ж очи­ма, бо­ро­ня­чись з усiєї си­ли про­ти уби­ва­ючих, страш­них слiв стар­ця.


- Тiльки й тво­го! - клик­нув на те дiд i зал­ляв­ся при тих сло­вах гiр­ким по­га­ним смi­хом. - Тiльки й тво­го. Так як йо­го батько лю­бив ко­лись йо­го ма­тiр, - до­дав з не опи­са­ною не­на­вис­тю. - Тiльки й тво­го!


Тетяна, не зро­зу­мiв­ши всiх йо­го слiв, лиш ос­тан­нi, знов ки­ну­лась на нього.


- Iди ти! - крик­ну­ла i, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, пiд­ня­ла ру­ки i ука­за­ла на не­да­ле­ку про­пасть. - Iди! - пов­то­ри­ла, - кинься там - i бiльше не вер­тай!


Старий вит­рi­щив­ся з пе­ре­ля­ком на неї i, схи­лив­шись за би­чем, що ви­пав йо­му з рук, хо­тiв її вда­ри­ти.


Але її вже не бу­ло - зник­ла. Лиш зi сто­ро­ни, ку­ди мет­ну­ла­ся, за­чув вiн роз­пуч­ли­вi го­лос­нi сло­ва: "Гри­цю!.. я тут". А вiд­так по хви­лi прик­рий дов­гий смiх…


Задихана, без крап­лi кро­вi в ли­цi, з блуд­ни­ми май­же очи­ма, з вик­рив­ле­ни­ми ус­та­ми, впа­дає Те­тя­на до ма­те­рi i ки­дається їй на гру­ди.


- Мамо! - скри­ча­ла по­гас­лим чу­жим го­ло­сом. - Ма­мо, Гриць ме­не по­ки­нув, зра­див. Ме­не вiн лю­бив, а з дру­гою вiн­чається. Ма­мо! - кли­че, не да­ючи ма­те­рi опам'ята­ти­ся з своїх слiв, i тер­мо­сить її, не тям­ля­чись, що­си­ли. - Ма­мо! вiн двох на­раз лю­бив, слу­хай­те, ма­мо!!


Iваниха Ду­би­ха, що са­ме си­дi­ла на ла­вi, по­ба­чив­ши на­раз май­же на­пiв­бо­же­вiльну доньку, лиш до стi­ни опер­ла­ся.


- Що за Гриць? - пiш­ло глу­хе пи­тан­ня.


- Той, ма­мо, що раз зи­мою на ко­нi тут був. Гар­ний та­кий! В лi­сi ми все схо­ди­ли­ся; там ми лю­би­ли­ся. Лiс один все знав. Гриць, ма­мо! - i роз­ре­го­та­ла­ся.


Стара пiд­ве­лась важ­ко.


- Так? - спи­та­ла, а по­тiм до­да­ла: - То­бi вiн ка­зав цвi­ту па­по­ро­тi шу­ка­ти? - I, ска­зав­ши се, ус­мiх­ну­лась, мов ос­тан­нiй раз в жит­тi.


- Мамо!! - пi­шов ок­рик не­чу­ва­ної роз­пу­ки на всю ха­ту. - Ма­мо!


- Ти од­на в ме­не бу­ла, - вiд­по­вi­ла ма­ти. - Од­на на всiм свi­тi…


- Мамо!!


Дубиха не вiд­по­вi­ла бiльше…


Тетяна впа­ла на ко­лi­на пе­ред нею… спо­вi­да­ла­ся…


Годину пiз­нi­ше Те­тя­на знов у лi­сi.


Летить ша­ле­ним кро­ком, мов са­ма стрi­ла, до ста­рої Мав­ри. "Мав­ро!! - тов­четься нi­би го­лос в її гру­дях ди­ким сто­го­ном i шу­кає прос­то­ру. - Мав­ро!!" Аж i опи­ни­ла­ся.


Стара ци­ган­ка пе­ре­ля­ка­ла­ся ви­ду дiв­чи­ни i вiд­ра­зу її об­ня­ла.


- Доньцю, - ка­же, - доньцю, яка в вас при­го­да?


- Мавро! - лиш крик­ну­ла i на гру­дях мов за­ка­ме­нi­ла.


В очах ста­рої щось ли­хо­вiс­но блис­ло.


- Вiн? - спи­та­ла ли­ше, вик­ри­вив­ши ус­та з не­опи­са­ним бо­лем.


- Бере дру­гу. Зра­див ме­не! - вис­тог­на­ла Те­тя­на i знов, як пер­ше, умовк­ла.


- Бачиш? А ти га­да­ла, донько,

1 ... 48 49 50 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"