Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 58
Перейти на сторінку:
- обiз­ва­ла­ся Мав­ра, - що вiн бу­де те­бе зав­ше лю­би­ти?

- О, Мав­ро! - ви­зой­кну­ла Те­тя­на. - Лю­бив-го­лу­бив, цi­лу­вав, при­рi­кав, Мав­ро, ще не­дав­но, ще не­дав­но тут ось в лi­сi, а те­пер…


Мавра розс­мi­яла­ся на­раз, мов з ма­лої ди­ти­ни. - Та-ак? - цi­дить злоб­но. - Го­лу­бив, цi­лу­вав?


- Голубив, цi­лу­вав… ще ос­тан­нiй раз з ко­ня, по ту­чi… о… так щи­ро…


- По ту­чi? - ди­вується ста­ра. - То вiн? - I на­раз з гли­бо­ким жа­лем хи­тає го­ло­вою i мов при­га­дує со­бi щось, шеп­че: - Бо­же, бо­же!! - а по­тiм, спам'ятав­шись, об­зи­вається твер­до i з не­на­вис­тю: - То аби-сь зна­ла, донько, що кот­рий най­бi­ль­ше ми­лує, той най­бор­ше зрад­жує! Як цi­лує те­бе, йо­го сер­це вже з то­бою про­щається. Кот­рi так не ро­би­ли?


- О, о, о! Мав­ро! - прос­тог­на­ла Те­тя­на, а вiд­так, за­ки­ду­ю­чи роз­пуч­ли­во ру­ки по­зад го­ло­ви, скри­ча­ла: - Я збо­же­во­лiю!


- Нi, доньцю, не збо­же­во­лiєш, - ус­по­ко­юва­ла Мав­ра, - i я не збо­же­во­лi­ла. Ади, - тяг­ну­ла спо­кiй­но, - як ме­не не то вiн, але всi вiд­цу­ра­ли­ся, ви­ки­ну­ли в лiс, мов звi­рю­ку, з-по­мiж се­бе, ди­ти­ну заб­ра­ли. Не зду­рiєш. I я сьогод­нi жи­ву, не збо­же­во­лiв­ши, са­ма на всiм свi­тi, на цi­лу го­ру, на цi­лий лiс, а все че­рез ми­лу­ван­ня. I я не зду­рi­ла. Га-й, га-й! - аж зас­пi­ва­ла своїм зви­чаєм, по­хи­тав­ши го­ло­вою. - Не зду­рiєш.


- А я збо­же­во­лiю, Мав­ро, - впев­ня­ла глу­хо Те­тя­на. - Я збо­же­во­лiю, не год­на пе­ре­нес­ти. Що ро­би­ти, Мав­ро?


Мавра стис­кає без­рад­но пле­чи­ма, од­нак, на­ду­мав­шись хви­ли­ну, до­дає:


- Я пi­ду до нього i са­ма спи­таю. Роз­вi­да­юсь, чи прав­да; хто се то­бi ка­зав? Звiд­ки то все знаєш?


- Старий який­сь ци­ган, кот­ро­го я, iду­чи до те­бе, зди­ба­ла в лi­сi, все ска­зав. Вiн не бре­хав, - i тут роз­по­вi­ла Мав­рi про стрi­чу з ста­рим Анд­ро­на­тi.


- А вiн звiд­ки знав? - спи­та­ла нез­ви­чай­но за­цi­кав­ле­на Ма­в­ра.


- Грицева мо­ло­да са­ма пе­ре­ка­зу­ва­ла оце ним до ме­не. Ста­ра ци­ган­ка зак­ля­ла, але не­ба­вом, ути­хо­ми­рив­шись, до­да­ла:


- Цить, донько, цить; я ту­ди пi­ду, роз­вi­да­юсь про все, до­не­­су то­бi прав­ду. Цить, не гри­зи­ся. Але знай, ко­ли се прав­да, їм доб­ра не бу­де. Нi йо­му, нi їй. Я то­бi як ма­ти - а де ма­ти прок­ле­не, там не­ма щас­тя.


Тетяна мов­ча­ла, вже не во­ру­ха­ла­ся.


- Я поп­ро­бую ще йо­го на­зад на­вер­ну­ти, - обiз­ва­ла­ся по но­­вiй за­ду­мi Мав­ра ус­по­ко­ю­ючим го­ло­сом.


На тi сло­ва ста­рої Те­тя­на про­ки­ну­лась, мов га­дю­кою вку­ше­на. Про­ки­нув­шись, тру­ти­ла во­на Мав­ру з та­кою си­лою вра­же­ної гор­дос­тi i по­гор­ди вiд се­бе, як не­дав­но Анд­ро­на­тi, що та на ла­ву впа­ла.


- Щоб ти не пос­мi­ла! - клик­ну­ла i, вип­ря­мив­шись в цi­лiй своїй мо­ло­де­чiй струн­кос­тi, пiд­су­ну­ла ви­со­ко бро­ви. - Я не оду­ри­ла, - го­во­ри­ла по­гас­лим го­ло­сом, - двох я не лю­би­ла. Щоб ти не пос­мi­ла. Я йо­го вiр­но лю­би­ла, - го­во­ри­ла з по­бi­лi­ли­ми ус­та­ми да­лi, - йо­го од­но­го; вiн ме­не зра­див, то що на­вер­та­ти? Не пос­мiєш!


- То й маєш за свою вiр­нiсть, - бо­ро­ни­лась ура­же­но Мав­ра розд­раз­ле­ним го­ло­сом.


- Маю, - вiд­ка­за­ла Те­тя­на твер­до, вiд­ди­ху­ючи важ­ко з зво­ру­шен­ня, i на хвильку вмовк­ла.


- Вiн од­ру­житься, бу­де газ­да на все се­ло - а ти? Те­тя­на мов­ча­ла, од­нак мов­ча­чи чим­раз бiльше блiд­ла.


- Вiн од­ру­житься, бу­де газ­да на все се­ло - а ти? - пов­то­ри­ла Мав­ра все ще розд­раз­не­ним го­ло­сом.


Тетяна пог­ля­ну­ла на Мав­ру. Бо­же, що за очi!!! Як во­на ди­ви­ла­ся… див­ля­чись, бла­га­ла, мо­ли­ла, вiд­так вiд­по­вi­ла:


- Буду Те­тя­ною - чим ма­ла б бу­ти? - i з тим, як ка­мiнь, умо­вк­ла. Мав­ра не зро­зу­мi­ла її.


- I що йо­му зро­биш?


- А ти що зро­би­ла, Мав­ро? - май­же про­си­ча­ла Те­тя­на, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви.


Мавра спер­шу вмовк­ла, по­тiм зак­ля­ла, а вреш­тi ска­за­ла:


- Я по­ко­ри­ла­ся до­лi, пiд­да­ла­ся їй, та от i до­жи­ваю. Що бу­ло ро­би­ти?


Тетяна пог­ля­ну­ла на неї май­же блуд­ни­ми очи­ма.


- Ти, Мав­ро, - ска­за­ла твер­до, - ти по­ко­ри­ла­ся. Год­на бу­ла.


- А ти що, доньцю, зро­биш? Вiн те­бе вже не вiзьме.


- Вiн ме­не не вiзьме. Нi­ко­ли не вiзьме, - обiз­ва­ла­ся дiв­чи­на, од­нак мов не своїм вже го­ло­сом.


- Пропало твоє щас­тя… про­па­ла твоя до­ля, - по­ча­ла знов з жа­ло­бою Мав­ра i за­хи­та­ла го­ло­вою по своєму зви­чаю.


- Ов-ва!! - вiд­по­вi­ла тут на­раз дiв­чи­на i, пог­ля­нув­ши на Мав­ру з роз­го­рi­лим яки­мось пог­ля­дом, вий­шла ско­ро з ха­ти…


Надумавшись хви­ли­ну, Мав­ра ви­бiг­ла за нею.


- Прийди за два днi знов, - клик­ну­ла. - Я пi­ду завт­ра роз­вi­да­ти i при­не­су то­бi прав­ду. Прий­ди, як ка­жу, знов…


Тетяна ог­ля­ну­лась на сi сло­ва ста­рої, але не вiд­по­вi­ла. Схо­ди­ла ско­рим не­рiв­ним кро­ком бi­лою стеж­кою вниз i зник­ла ста­рiй з очей…



***



Вернувши в свою ха­ту, вда­ри­ла­ся Мав­ра п'ясту­ком в го­ло­ву. "Се вiн, от­же, той Гриць, ца­ре­вич мiй - вiн! Вiн, що за­є­дно, як ка­за­ла Те­тя­на, на чор­нiм ко­нi їздив, бо i в ме­не був на нiм. Вiн з Тре­тiв­ки, он там за Ча­ба­ни­цею. Ой, гос­по­ди, - за­бiд­ка­ла­ся. - Де ма­ла я свою го­ло­ву, ко­ли вiн був у ме­­не? Я йо­му во­ро­жи­ла i не до­га­да­ла­ся, що се вiн! Те­тя­нин! Де бу­ла го­ло­ва в ме­не? Мов тi пта­хи, тю­тю­ка­ли во­ни со­бi лi­сом, мо­же, й не­да­ле­ко ме­не, а я не ос­те­рег­ла".


- Тетяно, сер­це моє! - прос­тог­на­ла вго­лос. - Те­тя­но моя, се­р­це моє, що те­пер з то­бою бу­де? Ти, я ба­чу, не Мав­ра, ти, я ба­чу, не пе­ре­не­сеш сього. Те­бе вже жаль заг­лу­шує; гос­по­ди, зми­ло­сер­ди­ся. Що ти змал­ку не ма­ла? - го­во­ри­ла да­лi. - Все, що хо­тi­ла, ма­ла. Зав­ше бу­ло, як ба­жа­ла… а те­пер… - iз жа­лю-роз­пу­ки за дiв­чи­ною Мав­ра за го­ло­ву iми­ла­ся, та тут вже i сха­ме­ну­ла­ся. Нi. Во­на пi­де до нього. Завт­ра. Ско­ро за­зо­рiє, за­ким сон­це зiй­де, во­на бу­де в нього. Те­пер знає все. Впа­де йо­му до нiг i з ду­шi поп­ро­сить. "Си­ноньку, ца­ре­ви­чу мiй крас­ний, - бу­ду мо­ли­ти. - Не гу­би Те­тя­ни. Я її ви­ба­ви­ла. Я її ви­го­лу­би­ла. Чим не вда­ла­ся то­бi? Не вда­ла­ся рос­том, не вда­ла­ся бро­ва­ми, не вда­ла­ся сер­цем? Си­ноньку мiй - не гу­би!"


Може, пос­лу­хає.



***



Переходила Те­тя­на два днi i двi но­чi; май­же не ля­га­ла. Не їла i не пи­ла, ли­ше все чо­гось жда­ла, хо­ди­ла нi­би сон­на, не ба­чи­ла нi­ко­го i не чу­ла, а все по лi­сi i по бi­лiй стеж­чи­нi. То там опи­ня­ла­ся, де вiн го­лу­бив, то там роз­зи­ра­ла­ся, де вiн на неї ждав, то там знов об­зи­ва­лась:


"Я тут!" - а все без упи­ну, все га­ряч­ко­ве, до­ки не спа­ла з сил, до­ки не зай­шла з нею важ­ка змi­на.


Стара ма­ти не спи­няє,

1 ... 49 50 51 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"