Читати книгу - "1Q84, книга 2, Муракамі Харукі"

Іноді розганяючи темряву над світом, немов божий дар у вигляді вогню, він послаблював людський страх. Зміна його фаз дала людям поняття часу. Здається, і в наш час, коли темряву вигнано звідусіль, відчуття подяки Місяцеві за таку щедрість міцно закарбувалося в людських генах. Як спільний теплий спогад.

"Здається, я давно не дивився так пильно на Місяць, — подумав Тенґо. — Цікаво, коли востаннє це було? Серед цієї міської метушні жив, дивлячись тільки під ноги. І навіть забув кинути погляд на нічне небо".

Потім в іншому місці неба, неподалік від цього Місяця, він помітив ще один. Спочатку подумав, що це галюцинація. Або оптичний обман. Та, придивившись уважніше, впевнився, що то другий Місяць з чітко окресленим контуром. На мить утративши мову й розтуливши рот, Тенґо розгублено поглядав у цьому напрямі. Не міг усвідомити, що бачить. Обриси й реальний предмет не накладалися одне на одного. Як іноді ідея й слово.

Ще один Місяць?

Заплющивши очі, Тенґо потер долонями щоки. "Власне, що сталося зі мною? — подумав він. — Адже я випив не багато". Він спокійно вдихнув і видихнув. Упевнився, що свідомість повернулася в реальний стан. У темряві із заплющеними очима ще раз перевірив, хто він, де і що зараз робить. Вересень 1984 року, дитячий парк у кварталі Коендзі Токійського адміністративного району Суґінамі, він, Тенґо Кавана, дивиться на Місяць у вечірньому небі. У цьому нема сумніву.

Потім, розплющивши очі, він знову глянув на небо. Спокійно, уважно. Однак там пливло два Місяці.

Це не була галюцинація. У небі висіли два Місяці. Тенґо довго стискав кулак правої руки.

Місяці все ще мовчали. Але вже не були самотніми.

Розділ 19

(про Аомаме)

Коли прокинулася доота

Хоча "Повітряна личинка" — фантастичне оповідання, воно загалом легко читалося. Було написане в стилі розмовної мови десятирічної дівчини, без важких слів, силуваної логіки, нудних пояснень і вишуканих виразів. Від початку до кінця його розповідає дівчина. її слова легкозрозумілі, прості, в багатьох випадках приємні на слух, але майже нічого не пояснюють. Вона плавно розказує лише те, що сама бачила. Вона не зупиняється і не роздумує: "Власне, що зараз сталося?" або "Що це означає?". Повільно, з помірною швидкістю просувається вперед. Читачі, дивлячись на все її очима, йдуть услід за нею. Дуже природно. І несподівано помічають, що опинилися в іншому світі. Нетутешньому. У світі, де карлики плетуть повітряні личинки.

Уже перші прочитані десять сторінок справили на Аомаме сильне враження своїм стилем. Якщо цей стиль належить Тенґо, то він справді наділений літературним талантом. Наскільки вона знала, він уважався математичним генієм, якого називали вундеркіндом. Легко розв'язував математичні задачі, які не давалися навіть дорослим. Його успішність з інших предметів також була високою, хоча й не такою, як з математики. Однокласники не могли його наздогнати ні в чому. Кремезної статури, він був незрівнянним у спорті. Однак Аомаме не пригадувала, щоб він особливо виділявся літературними здібностями. Можливо, в той час вони ховалися в тіні його математичного таланту й не впадали в око.

А може, Тенґо просто переніс її манеру розповіді в літературний текст. І його оригінальність ніяк не причетна до стилю оповідання. Однак їй здавалося, що це, мабуть, не зовсім так. З першого погляду текст виглядав простим, невинним, але після уважного читання вона побачила, що він був усебічно прорахованим і впорядкованим. Без нічого зайвого, але водночас з усім потрібним. З обмеженим набором образних виразів, але точним описом і багатством відтінків. Та головне — в ньому відчувалася досконала гармонія. І не читаючи його вголос, читачі могли її глибоко відчувати. Подібного твору не здатна так вправно написати сімнадцятирічна дівчина.

Його головний персонаж — десятирічна дівчина. Вона належить до малої громади, що проживає у горах префектури Яманасі. її батько й мати живуть спільно з іншими членами цієї громади. Братів і сестер у неї немає. Дівчину привезли сюди відразу після народження, а тому про зовнішній світ вона майже нічого не знає. За щоденними клопотами вони всі троє не мають нагоди як слід спокійно поговорити, але живуть дружно. Вдень дівчина ходить до місцевої початкової школи, а батьки головно зайняті сільським господарством. У вільний час вона їм допомагає по господарству.

Дорослі люди, які живуть у громаді, відкидають спосіб життя, що панує в зовнішньому світі. Вони часто повторюють, що їхній світ — прекрасний самотній острів, фортеця у морі капіталізму. Дівчина не знає, що таке капіталізм або, як іноді кажуть, матеріалізм. Але судячи із зневажливого тону, з яким люди вимовляють це слово, вона здогадується, що, може, це щось неприродне й несправедливе. Якийсь спотворений спосіб життя. Дівчину навчають триматися подалі від зовнішнього світу для того, щоб зберегти в чистоті своє тіло й думки. Бо інакше душа забрудниться.

Громада складається приблизно з п'ятдесяти порівняно молодих чоловіків і жінок, але ділиться на дві групи. Одна група виступає за революцію, друга — за мир. Батьки дівчини загалом належать до другої групи. її батько — серед людей найстарший і від заснування громади грав у ній центральну роль.

Звісно, десятирічна дівчина не може логічно пояснити причини протистояння обох груп. Не зовсім розуміє відмінності між революцією і миром. У неї лише складається враження, що революція — це мислення гострої форми, а мир — обтічної. Обидва способи мислення мають свою форму і забарвлення. І змінюються так само, як фази Місяця. Приблизно таким було її розуміння.

Дівчина також не знала, за яких обставин виникла громада. Вона тільки чула, що приблизно десять років тому, відразу після її народження, в суспільстві сталися великі події і люди, покинувши міське життя, переселилися в самотнє гірське село. Про місто вона знала небагато. На електричці не їздила, не піднімалася й не спускалася на ліфті. Не бачила будинку, вищого за третій поверх. Вона багато чого не знала. Розуміла тільки ті навколишні речі, які бачила власними очима й торкалася власними руками. Проте завдяки приземленому поглядові и неприкрашеній мові дівчина природно, жваво описала становлення громади, навколишню територію, спосіб життя і мислення її членів.

Хоча спосіб мислення двох груп різнився, між ними зберігалося сильне почуття солідарності. Вони спільно вважали, що життя подалі від капіталізму — це добре, і хоча їхні погляди трохи не збігалися, вони розуміли, що не виживуть, якщо не триматимуться купи. Життя було скрутним. Люди невтомно працювали, вирощували городину, обмінювалися товарами з навколишнім населенням, зайві продукти продавали й, живучи серед природи, як тільки могли, уникали використання товарів масового виробництва. А якщо хоч-не-хоч користувалися електроприладами, то це був відремонтований старий мотлох, підібраний на звалищі. Майже весь одяг був старим, звідкись присланим.

Дехто не міг пристосуватися до такого простого, але суворого щоденного життя й покидав громаду. Однак були й такі, що, почувши про неї, приїжджали й ставали її членами. Новоприбулі кількістю перевищували тих, що залишали громаду. Тому її членів поволі ставало щораз більше. Складалася бажана тенденція. У запущеному селі, в якому вони жили, було чимало покинутих хат, придатних для життя після невеликого ремонту. Залишилося також багато ріллі. Збільшення кількості робочих рук тільки віталося.

У громаді налічувалося вісім-десять дітей. Більшість з них народилися в ній, а найстаршою виявилася дівчина, головний персонаж оповідання. Діти відвідували місцеву початкову школу. Ішли до школи й поверталися додому всі

разом. Вони мусили ходити до місцевої школи. Так визначав закон. Засновники громади вважали, що для її існування необхідно підтримувати дружні стосунки з місцевим населенням. Однак, з іншого боку, діти громади діяли спільно, бо місцева дітвора гребувала ними, сторонилась і допікала. Гуртуючись, діти громади захищали себе від фізичної загрози й духовного отруєння.

Поряд з тим у самій громаді створилася своя школа, в якій почергово викладали дорослі. Бо більшість з них мала вищу освіту, а чимало — й кваліфікацію вчителя. Особливих труднощів у цьому не було. За спеціальними підручниками дітей навчали грамоти й арифметики. Викладали також основи хімії, фізики, фізіології й біології. Розповідали про суспільний устрій. Про те, що у світі існує дві системи — капіталізм і комунізм, які ненавидять одна одну. Що загалом, коли йдеться про серйозні проблеми, обидві системи рухають світ у поганому напрямі. Споконвіку комунізм дотримувався високих ідеалів, однак самолюбні політики їх спотворили. Одного з таких самолюбних політиків дівчина бачила на фотографії. Чоловіка з великим носом і чорною великою бородою. Він здавався їй королем дияволів.

У громаді не було телевізора, а радіо дозволялося слухати тільки в особливих випадках. Газети й журнали траплялися рідко. Новини, які вважалися потрібними, повідомлялися усно на зборах після вечері. На них люди реагували радісними вигуками або незгідливим стогоном. Стогони були набагато частішими. Для дівчини це служило єдиним засобом масової інформації. Від народження вона ні разу не бачила кіно. Не читала коміксів у стилі манґа. Дозволялося слухати лише класичну музику. У кімнаті для зборів була стереосистема і багато платівок, які хтось приніс. У вільний час там можна було слухати симфонії Брамса, п'єси для фортепіано Шумана, музику Баха для органа й релігійну музику. Це була для дівчини дорогоцінна, але майже єдина розвага.

Та от одного дня дівчину покарали. Того тижня їй наказали доглядати від ранку до вечора кількох кіз, але через домашнє завдання та інші обов'язки вона про них забула. Наступного ранку найстаршу сліпу козу знайшли охололою і мертвою. Дівчину покарали — на десять днів відлучили від громади.

Вважалося, що ця коза мала особливе значення для людей, але постаріла й через якусь хворобу висохла, як скіпка. Надії на те, що вона одужає, ніхто не мав, незалежно від того, доглядатимуть її чи ні. її смерть була тільки питанням часу. Однак це не зменшило провини дівчини. Ішлося не лише про смерть кози, але й про те, що дівчина злегковажила обов'язком.