Читати книгу - "Земля у рівновазі, Альберт Гор"

Невеликі населені пункти, як-от Мітчелвілл, по всьому Півден­ному Сходу та Середньому Заходу захлинаються від сміття, що перевозиться з Північного Сходу. Сільськогосподарські території Заходу США отримують сміття з великих міст тихоокеанського узбережжя. Недивно, що сформувалися «комітети пильності» для патрулювання великих та бокових доріг на територіях, взятих в облогу вантажівками зі сміттям з великих населених центрів. Одним з моїх улюблених розіграшів у «Сетердей Найт Лайв» (телепрог­рама — Ред.) була пародійна реклама на продукт, названий «Ярд-е-палт», — зменшену, але досить велику для внутрішнього дворика модель середньовічної катапульти, зручну для закидання клунків із сміттям у сусідські володіння. І жодної тобі потреби у переробці, спалюванні чи сміттєзвалищах. «Ярд-е-палт» — це крайній варіант позиції «очі не бачать, серце не болить». На жаль, вигадка схожа на реалії нашої політики щодо видалення відходів.

Іноді правда навіть дивніша за вигадку. Одним з найхимерніших і найтривожніших наслідків цього значного перевезення відходів є поява нової загрози довкіллю, що має назву «зворотній рейс». Водії вантажівок перевозять хімічні відходи і сміття в одному напрямку і їжу та об'ємні рідини (як-от фруктовий сік) у зворотному — у тих самих контейнерах. У довжелезному репортажі газета «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» наводить сотні прикладів того, як їжа пере­возилася у контейнерах, що були заповнені небезпечними відходами на першому етапі маршруту. Хоча, як правило, вантажівки мили перед повторними завантаженнями, водії визнавали недбалість контролю, зовсім погане промивання і використання рідких дезо­дорантів, шкідливих самих по собі, для приглушення залишкових хімічних запахів. У 1990 році сенатори Джім Ексон, Слейд Гортон і я приєдналися до конгресмена Біла Клінгера для ухвалення закону, що забороняв би таку практику.

Однак жодне законодавство не може вирішити основної пробле­ми. Коли заборонено один із способів позбутися сміття, його вико­ристовують підпільно або ж знаходять новий метод. І те, що раніше вважалося немислимим, стає звичним під неймовірним тиском обста­вин — збільшенням об'єму відходів.

Особливо тривожить ідея перевезення відходів через державні кордони. Мабуть, найвідоміший приклад цього — баржа з відхо­дами, що на початку 1987 року покинула Айліп, що на Лонг-Айленді, і впродовж шести місяців блукала у пошуках порту, який би прий­няв 3,186 тонн комерційного сміття. Перед поверненням до Лонг-Айленду, баржу висилали з портів у Північній Кароліні, Луїзіані, Флориді, Мексиці, Белізі та на Багамах, а також з інших нью-йоркських портів. Значною мірою її псевдогероїчна подорож стала символом кризи, що настала з переповненням старих сміттєзвалищ щораз більшою кількістю відходів.

Важливіше, однак, те, що ми зараз намагаємося експортувати сміття; багато з місць, пропонованих для відходів з баржі, були, зрештою, в іноземних країнах. Більше ніж через рік по тому, як засоби масової інформації розсмішили нас розповіддю про баржу з відхо­дами, вантажне судно «Хайен Сі», що несло 15 тис. тонн токсичного попелу з філадельфійських печей для сміттєспалювання, пливло з Карибського басейну до Західної Африки, а тоді до Південно-Східної Азії, шукаючи порту. Як повідомляють урядовці у Синга­пурі, яких цитує «Ньюсдей», після дворічної мандрівки корабель врешті скинув свій вантаж у невідомому місці.

На Західному узбережжі деякі міські чиновники в Каліфорнії розпочали переговори з Маршаловими островами на півдні Тихого океану про прийняття регулярних перевезень твердих відходів. Меш­канці цих островів, чимало з яких потерпають від давніх наслідків програми атмосферних ядерних випробувань уряду США у 1950-х роках, за нормальних умов не погодилися б на отримання такого сумнівного і навіть небезпечного імпорту, але до цього їх змушує бідність. Тимчасом нещодавно організація «Грінпіс» викрила, що чиновники у Балтиморі вели переговори з китайською владою про дозвіл на скидання десятків тисяч тонн міських твердих відходів у Тибеті. Нічого цинічнішого не могло б бути. Тибетський народ без­силий перешкодити китайським чиновникам руйнувати екологію їхньої батьківщини внаслідок збройного підкорення Тибету Китаєм упродовж останніх сорока років. Але відходи не були відправлені, і поки що Сполучені Штати ще не стали серйозно втягнутими до закордонної торгівлі відходами.

Однак щораз більші проблеми, пов'язані з міжнародними пере­везеннями відходів, призвели до серйозних дебатів, і один афри­канський лідер нещодавно осудив «сміттєвий імперіалізм», тобто висловив думку, широко підтриману іншими членами в Організації Африканської Єдності, яка колись кваліфікувала низку інцидентів із скиданням сміття як «злочин проти Африки» Таке занепокоєння врешті-решт спонукало до укладення у 1989 році міжнародної угоди, що має назву Базельська конвенція, яка — у разі ратифікації значною кількістю країн — обмежить скидання відходів промис­лових країн у «третьому світі».

Тимчасом країни, що розвиваються, вже мають власні проблеми з відходами, особливо у великих та зростаючих містах. Наприклад, у Каїрі можна побачити, як на дахах старих будинків відходи роз­кладаються на сонці. У багатьох країнах «третього світу» неочищені стічні води вільно течуть стічними канавами та вулицями, а поряд купи сміття перебирають юрби зубожілих чоловіків, жінок і дітей. На початку 1991 року такі умови призвели до спалаху холери в Перу і на прилеглих територіях сусідніх країн. Восени ця, народже­на відходами, хвороба поширилася на Мексику, а в кількох випад­ках далеко на північ, до Техасу на узбережжі Мексиканської затоки.

На Філіппінах зростаюча гора сміття, названа Димовою горою, у передмісті Маніли стала своєрідним містом відходів, з двадцятьма п'ятьма тисячами людей, що живуть у картонних халупах, посадже­них на опори, які стирчать у купі сміття. Як розповідає Улі Шметцер з «Чикаго тріб'юн», вони відгородили собі території посеред сміття, хоча вони самі та їхні діти задихаються від диму, що йде від згорання результатів розкладу сміття: «У халупці завбільшки з ванну кімнату тулиться десятеро людей. Навколо немає ані кущика, ані деревця, лише сморід гнилого сміття, і вдень, і вночі. І ще метановий газ, що виробляється таким компостом». Ці гори відходів здіймаються в «третьому світі» не лише внаслідок демографічного тиску; відпо­відає за це також система марнотратного споживання, завезена до цих країн разом із західною культурою і її продуктами споживання.

Найостанніший план, що видається за раціональну і відповідальну альтернативу сміттєзвалищам, — це загальнодержавний (і загаль­носвітовий) рух за різке збільшення сміттєспалювання. У США від­соток спалених міських відходів більше ніж подвоївся — з 7% у 1985 році до понад 15% лише за чотири роки, і очікується, що інвес­тиції у нові потужності сміттєспалювальної галузі знову подвоять цю частку за кілька наступних років. У деяких проектах тепло, добу­те у процесі сміттєспалювання, використовується як джерело енергії для виробництва пари, яку потім продають, аби покрити витрати. Згідно з іншими проектами відходи перетворюють на горючі грану­ли «палива, похідного зі сміття». Але, хоча вигоду від перетворення відходів на енергію широко розхвалюють, фактична кількість ви­робленої таким чином енергії незначна, а головна причина будів­ництва таких заводів