Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— За мною!

Немов вихор, рейтари вскочили в проходи табору. Козаки, яких з переду разили гусари та панцерні Собеського, не витримали й хвилини. Вони розбіглися, як тільки на карки їм насіли люди Дантеза. Швидко і уміло рейтари перерубали лини, розвернули і перекотили таборові вози, відскочили в боки. І тоді закривавлені польські вершники почали вискакувати з пастки.

— Назад! — закричав Дантез. — Zurük!

Рейтари розбіглися, надаючи дорогу гусарам. Панцерні загони вискочили на волю з криками, з хрустом і стуком, з гуркотом крил і брязкотом обладунків. З тилу табору ще раз безсило заграли запорізькі гармати, забили литаври.

А Дантез затримався на узбіччі.

Після чого поклонився Собеському…

— Так з ким ти тримаєшся? З нами чи з поляками?!

Дантез мовчав. Дрижачою рукою він підніс до вуст кубок з вином. Євгенія прихнула від злості, вдарила по його долоні, вибиваючи начиння. Дантез схопив її руку й утримав.

— Якби ж то я знав, хто ви такі. Якби я знав обличчя пана Смерті… Будь певна, що тоді я був би більш вірним слугою.

— А я запевняю тебе, що для твоєї ж шиї краще, що ти його обличчя не бачив.

— Так хто він такий, Євгеніє?! Чому довірив мені настільки страшний тягар? Нащо він бажає доконати настільки жахливий злочин?!

— Запевняю тебе, пане Дантезе, що його тягар не легший за твій. Як ти вважаєш, що він зробить, коли дізнається, що ти зловжив довірою, яку в тобі покладали. Собеський живий. А повинен був згинути. В будь-яку хвилю може вибухнути конфедерація. Будь-якої хвилі всі наші плани обернуться нанівець. Чи можеш ти сказати, для чого допоміг йому вибратися з табору?

Дантез мовчав.

— Скільки тобі заплатили за зраду, мил’с’даре кавалере? П’ять тисяч? Десять? Що дали тобі Собеський з Пшиємським, що так не очікувано ти почав їх підтримувати?!

— Вони дали мені самого себе, — видавив з себе Дантез. — Поляки показали мені… такого мене ж, яким я колись був. Не бійся, нікого я не зрадив. То була всього лише мить сентименту.

— Сентименту?! Ти ошалів, Дантез! Що я маю написати до Смерті? Що ти вже стоїш не на нашій стороні?

— Собеський нашим планам не зашкодить. Конфедерація ще не створена…

Євгенія злобно розсміялася, а потім глянула Дантезові прямо в очі.

— Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.

— Угоду? З козаками? Як це так? — скрикнув Дантез. — Як таке можливе?

— Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.

Дантез закрив обличчя долонями.

— То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!

— Краще думай про те, що нам найкращого учинити!

— Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?

— В Таращі, в старій церкві.

— Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.

— А що потім?

— Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!

Євгенія покивала головою на згоду.

— Мене звуть не Євгенією, — прошепотіла жінка.

— І як же тоді? — Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.

— Я — Юстина Годебська.

— Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?

— Можливо. А тепер бувай, любий…

— Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?

— Ти не поїдеш зі мною?

— Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.

— Так що бувай.

— Ти повернешся до мене?

— Можливо.

Ледве сонце роз’яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.

Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров’ю з ран, в порваних жупицях і райтроках[116], в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.

— Хмельницький іде! — крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев’язану закривавленою корпією[117]. — Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!

Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:

— Козаки!

Спішно накинувши вас і райтрок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з’явився і Собеський, під’їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів зібралася на лугах перед табором.

— Що діється? — викрикнув Пшиємський. — Де Хмельницький? Де татари?

— Нас окружили! — простогнав Гурський. На його пов’язці з’явилися нові плями крові. — Орда Карачи-бея перейшла Буг під Четвертинівкою!

— Як це так? Ми ж добули переправу під Ладижином! Богун побитий. Так він відступив? Не може того бути!

— То була хитрість! Богунова хитрість! Коли ми козаків забавляли, решта кошу разом з ордою перейшла броди перед Четвертинівкою і Сорокою! Горе нам!

Всі підняли голови, чуючи тупіт тяжких рейтарських фризів, шум бунчука з кінського волосся та лопотання коронного прапора. Це наближався Калиновський в оточенні рейтарів з полку Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість, пане гетьмане, — сказав Пшиємський. — Козаки переправилися через Буг вище табору!

Калиновський зблід. Він осадив коня перед раненим Гурським, якого підтримували закривавлені товариші, і штовхнув його булавою в плече.

— Під суд підеш, пане поручнику, за те що розсіваєш замет! За те, що підбурюєш до бунту! — процідив він крізь зуби. — Повертайтеся до хоругви і готуйтеся до бою!

— В таборі ми не утримаємося, — відізвався Пшиємський. — У