Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Кава у ліжко, а потім сніданок, який коханий так старанно готував, поки я додивлялася сни – ось нагорода за терпіння та стійкість у протистоянні зі свекрухою. Я б, звісно, не відмовилась ще й від чогось маленького ювелірного... ну там каблучечки якоїсь, але з нашими тодішніми статками про таке можна було тільки мріяти.

- Ммм... смакота! -   промовила, скуштувавши шоколадний млинець. – Не знала, що ти вмієш готувати.

- Я й сам не знав, - залився фарбою коханий.

І байдуже, що після його кулінарного прориву доведеться пів дня відмивати кухню. Головне – увага.

- Які плани на сьогодні? Поїдеш по маму?

- Так. Треба лише знайти машину...

- Може, у Соні є які знайомі на колесах?

- Точно! Хороша ідея.

Раптом я згадала, що Соня досі не дала про себе знати! Де вона? Що з нею? Чи повернулась у Куманівці? Не гаючи ані хвилини, я набрала її по мобільному. Після череди довгих гудків почувся сонний голос:

- Ало?

- Ти вдома?

- Вдома, але не у себе, - перейшла на шепіт. – Я ночувала у Тараса!

По захвату, який, здавалося, просочувався крізь слухавку, було зрозуміло, що вони встигли познайомитися достатньо близько. Я б навіть сказала, глибоко.

- А тобі не здається, що ви поспішаєте? Хто обіцяв, що тепер житиме для себе? – згадала наші посиденьки зі сльозами та вином. - Хто проклинав увесь чоловічий рід?

- Ми разом. І якщо, мені не зраджує пам’ять, ти порушила цю домовленість першою.

- Я ж заміжня. Це інше...

- Тарас теж інший! Він єдиний, хто не поліз мені під спідницю, коли мав таку можливість. Ми всю ніч говорили! Уявляєш? Лежали та говорили... Таке враження, що я знаю його сотню років.

Ой, когось мені це нагадало... Ми з коханим теж могли розмовляти до самого світанку. І нікого не напружувало, що за пару годин треба буде збиратися на роботу.

- Круто. Якщо чесно, я щаслива за тебе.

Єгору, напевно, було не так цікаво слухати про її захоплення новою пасією. Його більше турбував кавалер Тамари Петрівни.

- Якщо ви так довго говорили, - встряг у розмову, - то ти точно встигла розпитати його про маму та того діда.

- Звісно. Того діда, як ти кажеш, звати Анатолі Васильович. Він викладає чи то філологію, чи то філософію у коледжі. Має велику квартиру, дачу біля річки. Вже двадцять з гаком років, як вдівець.

- Слухай, Соню, то, може, тобі краще його склеїти, а не сина? Швидше отримаєш спадок, - розсміявся Єгор.

- Ти дурний?

- Та жартую.

- Коротше, твоя мама знайшла цілком пристойну партію. Радій за неї.

- Я радію! От зараз заберу її з лікарні, і будемо радіти всі разом, - процідив крізь зуби. – До речі, в тебе немає знайомих, хто б міг позичити машину? Не хочу дзвонити хлопцям з заводу, якось незручно.

- Так ми з Тарасом її заберемо. Він все одно збирався мене додому везти, то чому б нам не прихопити твою маму? Доставимо з комфортом.

- Чудово! Дякую.

Задоволений Єгор вимкнув зв’язок. Бодай однією проблемою стало менше.

- Сьогодні повернемось у Вінницю? – з надією запитала я.

- Обов’язково, сонечко.

Я намагалась думати тільки про хороше. Скоро почнеться та біла смуга, яку ми так довго чекали! Ми вже на ній, а далі буде тільки краще! От тільки передчуття грандіозного скандалу зі свекрухою витало у повітрі, як привид. Знаючи її, маніпуляторшу, треба було готуватися до будь-чого.

Про всяк випадок вирішила привести будинок в ідеальний порядок. Тамара Петрівна все одно б знайшла, до чого придертися, але суто для себе я вирішила, що чистота не буде зайвою. Нехай цей клінінг стане моїм прощальним подарунком. Вибила килими, помила підлогу, навіть люстри від пилу протерла. Наостанок вирішила поскладати книжки, на поличці у вітальні, бо на мою думку, вони стояли не рівно. Дістала усі, щоб потім розставити за серіями романів. І тут між Кобзарем та Біблією, помітила якийсь зелений папірець.

Дідько мене смикнув зазирнути у нього! От правду кажуть, що за нестачі пригод жінка сама собі їх організує. Я в цьому мала успіх.

Пробігла очима по першому рядку «Свідоцтво про розірвання шлюбу». Трохи пригальмувала. Чиє? Свекруха не розлучалась, та й документ був зовсім свіжий. Узялась читати далі: «Шлюб між чоловіком Нетягою Єгором Дмитровичем і дружиною Нетягою Єлизаветою Павлівною розірвано». Що за прикол?

В мене аж голова пішла обертом. Хто така та Єлизавета? І якого фіга вона носила прізвище мого Єгора? Подивилась на дату видачі – за місяць до нашого весілля. Та ні, це жарт якийсь!

- ЄГОР!!! – заверещала, відчуваючи як від емоцій стискається горло.

- Що, люба?

- Йди сюди. БІГОМ!

Прийшов такий до мене з невинним личком та дивиться. Очима лупає. Боже, та якби у мене був такий скелет у шафі, я б зайвий раз рота розкрити боялась. А цей ходить, наче нічого не сталося! Безсовісна морда.

- Шо це таке? – тицьнула йому свідоцтво.

Єгор зціпив зуби ті шумно вдихнув повітря носом. Нарешті з його вуст зійшла дурнувата посмішка. Напевно, зрозумів, що доведеться виправдовуватись.

- Це не те, що ти думаєш...

О... фразочка стара, як світ.

- Хіба? Я думаю, що це документ, який засвідчує наявність шлюбу з іншою жінкою! Невже помиляюсь?

- Взагалі-то розірвання, - поправив. – Різниця величезна.

- Не чіпляйся до слів! – вибухнула я. Ти лише поглянь, у нього вистачало сміливості ще й відгавкуватись. Невже зовсім страх загубив? – Факт в тому, що ти був одружений, а я про це ні сном, ні духом! Твою ж наліво! То виходить, що я вийшла заміж за розведеного... І до весілля була коханкою! О, який сором...

Мені це на голову не налазило. Він жодного разу не проколовся. Невже так віртуозно брехав?

- Таню, не перекручуй.

- Я зустрічалась із жонатим, - повторила, сподіваючись що зможу змиритися з цим фактом. – Як мені з цим жити? Хто вона? Хто ця нещасна жінка? Постривай... А раптом в тебе з нею ще й дитина є? То от чому ти проти батьківства! Бо треба аліменти на старшого платити?