Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

- Тоді ходімо? - Дейв простягнув мені руку.

Я невпевнено простягнула свою у відповідь, і ми разом пішли до Лії. Там ми коротко з нею попрощалися, пообіцявши приїхати завтра, і після, поїхали додому. У дорозі ми з Дейвом трохи затрималися: говорили, про все, що можна було і просто мотали круги по місту, не спішачи додому. Через деякий час, ми таки приїхали, і зайшовши в будинок, я зауважила, що на годиннику вже восьма година. Я втомлено дійшла на кухню, щоби налити собі води. На столі я дещо побачила

- Це що, записка?

Розгорнувши її, я побачила текст, написаний маминим почерком:

"Діти, ми не змогли додзвонитися до вас, тому напишу тут, щоби ви не хвилювалися. Ми всі поїхали на світську вечерю, вас, на жаль, не дочекалися. Нас не буде цілу ніч, ми заночуємо в друзів. Не скучайте".

Я крикнула Дейву:

- Ти знаєш що? Наших батьків до ранку можна не чекати, - крикнула я йому, дочитавши весь текст.

- Вау, як цікаво! Тоді, чим ми займемось у таку нагоду? - сказав Дейв, підходячи до мене, а на його обличчі красувалася нескромна усмішка.

- Точно не тим, про що ти подумав, - відповіла я, вручаючи йому записку в руки, і пішла наверх.

Там я переодяглася, змила весь макіяж, лягла на ліжко, увімкнула музику у навушниках і заплющила на хвильку очі. Я любила так робити, і мріяти про щось своє, але сьогодні це мені не вдалось. З мене різко зняв навушники Дейв.

- Ей, що сталося? Що ти забув у моїй кімнаті?

- Нічого, я просто скучив, - відповів він, хитро усміхаючись.

- Пройшло всього лиш десять хвилин...

- Можливо... - протягнув повільно слова він і провів своїми пальцями по моїй щоці.

Я задоволено усміхнулася, даючи йому продовжити цю дію.

- Ці ямочки зводять мене з розуму, - хлопець своїми подушечками легенько натиснув на кожну з них.

- Може ти нарешті поцілуєш мене, ніж... - я навіть не встигла договорити, як він накрив мої губи своїми. Спершу так ніжно, а потім з кожним разом цей поцілунок став все жадібнішим. Так, це було дуже приємно, і я вперше відчула шалене бажання відчути його ближче, але я знала - нам не варто цього робити. Не тут і не зараз.

- Дейве, стій, - я акуратно відповзла назад, проте не набагато. - Що ти хочеш від мене? Скажи прямо.

- Ані, я... Я хочу, щоби ти була моєю, - задихавшись сказав хлопець, цілуючи мене шию.

Боже, мені стає все важче контролювати себе поруч з ним.

- Але ти сам знаєш, що ми ніколи не зможемо бути разом. Наші батьки...

- Ні, не знаю. Мене нічого не зупинить. Навіть батьки. Я вже достатньо дорослий, щоби вибирати, з ким мені бути, - казав строго він.

У відповідь, я погладила його по щоці, вдивляючись у його вічі. Любила такі моменти, коли ми просто мовчали, пильно дивлячись одне на одного. У них я розуміла, що по-справжньому кохаю, хоч і боюся признатися вголос. 

Давай, ти мусиш!

- Вже пізно, пора йти спати, - ледь не позіхнувши, промовила втомлено я.

Ні, точно не зараз.

- Тоді... на добраніч, Ані, - сказав Дейв, ніжно поцілувавши мене в носик, а сам нехотячи пішов.

Ох, як би я хотіла, щоби він залишився тут. Але, маючи честь і гордість, стрималася, щоби не сказати йому це. Натомість сказала просте:

- Добраніч...