Читати книгу - "Як зупинити час"

Я нічого не казав. Що тут скажеш? Роуз виживе без мене, це я знав напевне. І виживе краще, як би гірко не було це визнавати.

Вона трохи заспокоїлася та глянула мені в очі:

— Я боюся не за себе. Без тебе я не житиму, я лишуся просто привидом, що може дихати.

Тієї миті вся надія померла.

Маріон знала, що я піду. Знала — і їй це боліло. Я бачив це в її очах, але вона робила як завжди — тримала всі свої хвилювання в собі.

— Ти будеш у безпеці, мій ангеле. Люди більше нічого не питатимуть. Ніхто не малюватиме нісенітниці у вас на дверях. Ніхто не плюватиме на твою маму. Не станеться нічого жахливого. Мені доведеться піти — і все буде добре.

— Ти повернешся? — якимось офіційним голосом спитала вона, наче вже намагалася від мене дистанціюватися. — Ти повернешся і знов житимеш з нами?

Правда вбила б нас обох, тому я збрехав. Батькам іноді доводиться брехати.

— Так, я повернуся.

Вона насупилася та зникла у своїй кімнаті, але вже за мить повернулася, тримаючи щось у руці.

— Простягни долоню.

Я простягнув, і вона поклала на неї пенні.

— Це моя щаслива монетка, — пояснила вона. — Завжди носи її з собою. Завжди. І де б ти не був, думай про мене.

Ми вирішили поїхати до Лондона вночі. Маючи гроші, знайти візника з Кентербері до Лондона було вкрай легко, і нам навіть пощастило знайти одного такого з хорошими кіньми менш як за два шилінги.

Уже за кілька годин Маріон, єдина моя дитина, спала у мене на плечі в кареті. Я обіймав її та дивився на Роуз. Навіть у темряві було видно, як блищать сльозами її очі. У руці я стискав монетку.

Подальші роки були важкими. Я постійно думав про часи, коли ми жили разом однією родиною, як ті сливи у кошику. Як же я хотів, щоб можна було повернутися в ті дні та розтягти їх навічно. Один такий день — на місяць… чи навіть на рік. Аби тільки знати, що ми будемо всі разом. Будемо. У майбутньому. Але, на жаль, життя треба жити послідовно.

Я перейшов на нічний спосіб життя.

Моя лютня та нетутешнє обличчя зробили мене зіркою шинків. Особливо мене любили в таверні «Русалка», де зустріти нове обличчя було неабиякою вдачею. Я топив себе в алкоголі та борделях. Людей у місті ставало дедалі більше, а я ж ставав дедалі самотнішим. Усі ті люди чомусь не хотіли бути ані Роуз, ані Маріон. Я знав, що вони оселилися у Шордічі[108] чи принаймні планували туди поїхати. Іноді я ходив туди, але ніколи не міг їх відшукати.

Якось в один із чумних років — у 1623-му — біля річки я побачив віддалено знайому людину. Жінка років тридцяти гуляла з немовлям на руках. (У чумні роки прогулянки біля річки були популярною розвагою, бо вважалося, що там у повітрі немає чуми. Гадки не маю, чому так думали, беручи до уваги, скільки мертвих тіл скидали у воду.) За кілька секунд я упізнав у ній Ґрейс — вона ж упізнала мене миттєво.

Вигляд у неї був розгублений та сумний. Куди й ділася потужна життєва сила, що була в тій дівчинці!

— А ти й досі такий самий. А я вже стара, — мовила вона.

— Ти не стара, Ґрейс, — і це дійсно була правда. За роками так точно. Обличчя її теж ще не виглядало старим. Але журба в її голосі мало не переконала мене, що я брешу. А потім я дізнався причину тієї журби.

— Як вона? — у тому питанні вилилися усі мої дні без неї.

— Роуз підчепила.

— Що підчепила?

Відповідати було не треба. Я все зрозумів. Серце охопило льодом, і більше нічого не лишилося.

— Вона не хоче, щоб я наближалася, тому що боїться мене заразити. Говорить зі мною лише через двері.

— Я маю з нею побачитися.

— Вона тебе не впустить.

— Вона говорила про мене?

— Вона сумує за тобою. Це все, про що вона говорить. Що не треба було тебе проганяти. Що всі жахіття сталися лише через те, що ти пішов. Вона постійно про тебе думає. І вона завжди тебе кохала, Томе…

В очах стали сльози. Я глянув на її сина — той тихо спав на руках.

— Де вона зараз живе? І де Маріон? Я б хотів дізнатися про Маріон.

Ґрейс зніяковіла. Мабуть, не знала, чи треба мені казати. Тому відповіла лише на перше питання:

— Роуз не хоче, щоб ти…

— Я не підхоплю хвороби. Уже б давно підхопив, якби це було можливо. Я ніколи не хворію.

— Добре, я скажу, — вона тихенько погойдала малого.

Лондон, сьогодні

Сьогодні батьківські збори. Я сиджу за столом. За годину приймаю вже третю пігулку ібупрофену, бо спогади не дають спокою. Я постійно згадую нашу останню розмову з Роуз. Нашу останню зустріч. Навіть не згадую, ні, я знов та знов її переживаю. Просто тут, сидячи у класі поруч із батьками, які тримають свої смартфони. Я знов і знов чую її шепіт з ліжка, у якому вона лежала метрів за п’ятсот звідси.

Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз…

Вона марила, так, але дедалі частіше я чую ті слова, дедалі правдивішими вони мені здаються. Дедалі краще вони описують життя.

— Усе добре, Роуз, — шепочу я сам до себе, наче божевільний. Шепочу тут, сидячи у двадцять першому сторіччі. — Усе добре…

Іще один спогад.

Спогад, який мерехтить у моїй голові днями і ночами.

Вона була як ти. Знайди її. Ти маєш піклуватися про неї…

— Пробач мені, Роуз… Пробач мені…

Проривається інший голос. З сучасності. З іншого боку стола.

— Містере Азар, з вами все добре?

Це говорить Клер, мати Антона Кемпбела. У неї спантеличений вигляд.

— Так-так, зі мною все добре… Я просто… Пробачте, я замислився. Прошу, продовжуйте. Про що йшла мова?

— Я хотіла подякувати вам.

— Мені?

— Я ще ніколи не бачила, щоб Антон так завзято брався до навчання, як він зараз береться до історії. Він навіть узяв додаткові книжки в бібліотеці. Різні. І мені приємно це бачити. Він каже, що ви дійсно наче оживляєте історію.

Так спокусливо сказати їй, що друг її сина погрожував мені ножем, але я не кажу. Від її слів мене охоплює гордість. Я