Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дух кружляє довкола нас, як вовк довкола тих, що ховаються в печері, — казав я. — Він шукає найменшої шпарини, аби продертися до тих слабких сяйливих істот, що живуть у світі тіней. Нюшить, вивчає кожну дірочку, кожну щілину. Відчуває, що ми тут, усередині. Вештається довкола, наче коханець, якого мучить пожадання, щоб сповнити світлом тих вразливих істот, схожих на підземні гриби. А люди, ці дрібні, крихкі, загублені створіння, залишають йому знаки: позначають олією каміння, кору дерев, одвірки, олійкою ставлять знак собі на чолі, аби дух точно знав шлях.
«Чому дух так любить олію? Звідки взявся цей звичай помазання? Чи не з того, що духові так легше прослизнути в матерію?» — якось запитав Яків, і всі учні вибухнули сміхом. І я також, бо це прозвучало так сміливо, що не могло бути дурницею.
Все сталося швидко. Стрижень Якова раптово набряк, а його шкіра вкрилася потом. Очі його були витріщені й заслані поволокою. Він увесь ніби бринів. Потім зненацька щось наче жбурнуло його на землю, і він лежав там у чудній позі, скоцюрбившись і тремтячи всім тілом. Я мимохіть підступив до нього, збираючись допомогти, але мене спинила сильна рука ребе Мордке. Все це тривало мить. Далі з-під Якова поволі витекла цівка сечі. Мені непросто про це писати.
Я ніколи не забуду того, що там бачив. То було щось правдиве. Найпереконливіший доказ того, якою чужою духові є наша тілесна, матеріальна оболонка.
9
Про весілля у Нікополі, про таємницю під балдахіном, а також про те, як корисно іноді бути чужим
Мапа європейських окраїн Османської імперії середини XVIII століття — то порожнеча, лише де-не-де поцяткована містами. Найбільше їх розташувалося на берегах річок, зокрема Дунаю. На карті вони схожі на кліщів, що присмокталися до жил. Тут усюди панує стихія води. Імперія простягається від Дністра на півночі, лиже береги Чорного моря на сході, сягає на півдні Туреччини та Землі Ізраїля, а далі тягнеться довкола Середземного моря. Ще трохи — і вона замкнулася б у коло.
Якби можна було на такій мапі позначити рухи мандрівників, виявилося б, що вони хаотичні, неприємні для ока. Зиґзаґи, закручені спіралі, криві еліпси — все це сліди торгових подорожей, паломництв, місій, відвідин родичів, утечі й туги.
Крутиться тут і чимало недобрих людей, деякі з них — неймовірно жорстокі. Розстеляють на дорозі килим, а поруч у землю встромлюють спис. Це означає, що на килим потрібно покласти викуп, інакше з кущів полетять інші списи, а слідом за ними вибіжать розбійники й посічуть тебе на клапті.
Але небезпеки не лякають мандрівників. Повзуть купецькі валки з паками бавовни на возах. Цілі сім’ї на підводах їдуть у гості до родичів. Ідуть юродиві, вигнанці, божевільні, які вже такого надивилися, що їм усе одно, і до розбійників їм так само байдуже. Сунуть султанові намісники, повільно й ліниво; збирають данину, щоб покласти її собі до кишень і щедро обдарувати нею своїх поплентачів. Повзуть гареми вельмож, залишаючи по собі запахи олійок і парфумів. Женуть пастухи свої стада на південь.
Нікополь — невелике місто на південному березі Дунаю. Звідси вирушають пароми до Турну, волоського містечка, яке називають ще Великим Нікополем. Воно — на протилежному березі широкої ріки. Кожен, хто долає шлях із півдня на північ, мусить тут затриматися, продати частину свого краму або обміняти його на інший. Тож у місті людно і гендель процвітає. Тут, у Нікополі, євреї говорять ладино — мовою, яка примандрувала разом із ними, вигнанцями, з Іспанії. Дорогою вона вбирала в себе нові слова, змінювала звучання, аж доки стала тим, чим є — мовою сефардійських євреїв на Балканах. Дехто єхидно називає її зіпсованою іспанською. Але чому зіпсованою? Як-не-як, це гарна мова. Всі тут нею говорять, лише вряди-годи переходячи на турецьку. Яків виріс у Валахії, тож знає ладино добре, але його весільні дружби, ребе Мордке з Праги та Нахман із Буська, навіть не намагаються до чогось прикладати ті кілька знаних слів і воліють говорити гебрайською і турецькою.
Весілля тривало сім днів; почалося 24 дня місяця сівана 5512 року, тобто шостого червня 1752-го. Батько нареченої, Това, взяв чималу позику заради весілля і вже побоюється фінансової халепи. Його справи й до того йшли не найкраще. Посаг скромний, але дівчина гарна, і наречений їй явно до душі. Це й не дивно: Яків — веселий і дотепний, до того ж спритний, як олень. Вже першої ночі між ними була близькість, ще й кілька разів. Принаймні так вихваляється молодий; дружину ніхто не питає. Здивована гонами, які на дванадцять років старший за неї чоловік влаштував на сонних грядках її тіла, вона лише запитально дивиться в очі матері й сестер. То он воно як…
Тепер її вбрали по-іншому, як личить одруженій жінці. На ній турецька одіж: м’які шаровари, туніка, вишита трояндами й оздоблена коштовним камінням, а до того — гарна шаль із кашемірової вовни. Зараз шаль лежить на балюстраді, бо стоїть неймовірна спека.
Намисто, яке подарував їй чоловік, таке цінне, що його тут-таки забрали і сховали до скрині. У Хани ж — дещо інакший посаг: шанована родина, меткі брати, батькові книги, мати, яка походить із португальських євреїв, а ще її сонна краса й лагідність, які просто зачарували Якова, звичного до жінок худих, пихатих, вольових і зухвалих. Часто такими бувають єврейки з Поділля — наприклад, його бабуся, сестри й кузини. Знав він і зрілих удів, із якими водився у Смирні. Хана ж — ласкава, як лань. Вона віддалася йому з любові. Мистецтва домагатися в людей чогось для себе Яків мусить її ще навчити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.