Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Без крові. Така історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Без крові. Така історія"

295
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Без крові. Така історія" автора Алессандро Барікко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 82
Перейти на сторінку:
і те, як важко рухалася машина, неначе риба, що пливла проти течії. І тут дорога повернула, повернула велично і лише для мене. Я з жалем відчув, як щось впилося мені поміж лопаток. Певно, то був приклад рушниці. Не знаю. Я впав навколішки. Підбігли люди, вони щось кричали. Та мене вже неможливо було спинити. Я повернув праворуч, обережно притримуючись краю казкової спідниці, яку я пам’ятав усе життя, а коли потрапив на вигинисту спину риб, що часто приносили за наш стіл аромат моря, — натиснув на газ. У ту хвилину, коли мене черговим ударом прикладу збило з ніг і я впав долічерева, я вже на скаженій швидкості здіймався канавою в Пассабене, і поки на мене під нестерпний ґвалт один за одним сипались удари, я знімався у повітря, горланячи своє ім’я. Я заплющував очі і знову з легкістю спускався шиєю найвродливішої у світі жінки, і, перш ніж зникнути з очей на її плечі, я обережно тиснув на газ. Я знову контролював життя. Аби захиститися, я закрив голову руками, адже не хотів знепритомніти. Більше я нічого не відчував. Крім остраху, що смерть забере мене раніше, аніж я доїду до кінця. Я знав, де я хочу зупинитися. Це була нечувана думка і в той же час ще нічого в житті я не відчував так ясно. Проте цей ідеал був у мені завжди. Зібравши останні крихти волі, я обігнув різкий поворот, який я бачив на звивистих дорогах Колле Тарсо, потім опинився в затоці великої річки, на берегах якої красувалися залиті літнім теплом пляжі, і довірив своє тіло її водам, щоб вона віднесла його туди, де я хотів спочити. Я чув, як віддаляються крики і як повітря клекоче в грудях. Ще якийсь час я хапався за кермо, і моє серце ще билося. Не зрадила мене споконвічна річкова мудрість: і ось я на швидкості 140 виїжджаю на пряму-пряму дорогу, де через убогу примітивність війни садили нікчемні літаки і де я віднайшов путь, з якої все починалося. Однієї туманної ночі, багато років тому, йдучи пліч-о-пліч із батьком, я зрозумів, що лише той рух справжній, який веде до сутності речей, туди, де оживає час. Тепер я знав, що в мені він теж є, треба було лишень щодня відкопувати його з-під руїн життя.

Ультімо змовк і нарешті поглянув на мене. Він довго не відривав від мене очей. Було помітно, що є ще щось, про що він змовчав, як про найбільший секрет. Я чекав. Але він не говорив ні слова, тому я спитав: «А що було потім?» Він ледь нахилив до мене голову.

— Було нелегко, — відповів він. — Не завжди стається так, як сподіваєшся. Одначе, — додав Ультімо, — я маю план.

— Який такий план? — спитав я, усміхаючись.

— Добрий план, — відповів чоловік. Потім присунув до мене свого стільця. У нього засвітилися очі. — Я побудую трасу, — почав він. — Коли, не знаю, але побудую. Я побудую таку дорогу, про яку ніхто ніколи навіть і не мріяв. Дорогу, що закінчується там, де й починається. Вона починатиметься нізвідки. Навіть не від сараю чи тину, просто нізвідки. Але люди на ній не ходитимуть, ні, — на ній мчатимуть. Вона не буде мати пункту призначення, бо йтиме в себе саму, вона буде поза світом і поза всією його недосконалістю. Усі дороги світу зійдуться в одну єдину і вестиме вона до мрій кожного, хто вирушить нею в путь. Я намалюю її, і знаєте що я ще зроблю? Я побудую її досить довгою, аби на ній умістилися всі події мого життя одна за одною. Поворот за поворотом, усе, що бачили мої очі і про що пам’ятають і досі. Ані сонце на вечірнім прузі, ані зморшка на всміхнених вустах. Ніщо з того, що бачив я за життя, не піде в забуття. Вона стане особливим місцем, вічним малюнком, досконалим шляхом. І ось що я скажу: коли я нарешті її побудую, то сяду в автомобіль, рушу з місця і сам-один поїду все швидше і швидше. Я невпинно їхатиму, аж поки не заніміють руки і я не буду певен, що пройшов ідеальне коло. Тоді я зупинюся в точнісінько тому самому місці, звідки почав свій шлях. Вийду з автівки і, не озираючись, піду геть.

Він усміхався. Гордо.

— Ти серйозно? — питаю.

— Так.

— Справді?

— Заради цього я живу на білім світі.

Сміючись, я похитав головою:

— Тобі на це знадобиться море грошей.

— А я знайду їх.

Він сказав це так, немов уже мав ті гроші. Я уявив, як він сидить нерухомо за кермом, попереду рівна-рівнісінька дорожня смуга його автотраси — ще мить і він увімкне двигун і проживе своє життя спочатку.

— Як прикро, що того дня мене не буде поруч з тобою, — мовив я.

Ультімо нахилився і кінчиками пальців ледь торкнувся зморшки на моєму лобі, немов хотів запам’ятати її.

— Ви будете там, — відповів він.

Єлизавета

2 квітня 1923 року

Я розпочинаю цей щоденник 2 квітня 1923 року.

Ніякої романтики. Мені лише потрібно зареєструвати мої починання.

Внести в список. Щоб не забути. Так, список.

Хто така: мені 21 рік. Звуть Єлизавета. Росіянка. З Санкт-Петербургу.

Я народилася у палаці, де було п’ятдесят дві кімнати. Кажуть, що його знесли, а натомість побудували сховище для дров. Це лише одне з перетворень, що сталися за останні шість років.

Я вирішила, що забуду все своє попереднє життя, зокрема, рідну землю, яка вже не моя і яку хочу стерти з пам’яті. І не через ненависть, а через байдужість. Мені байдуже. До Росії мені байдуже.

Моя нова Батьківщина — Штати, принаймні наразі.

Не вірю, що у США мені не знайдеться місця.

Те, чого я бажаю:

Мої батьки померли під час революції 1917-го року. Вони позбавили себе життя у своєму маєтку в Бастеркевіці, випивши отруту. Збайдужіння.

Мене врятував американський посол. У потязі, що темної ночі увозив нас геть, було шістнадцять вагонів. Ми були в першому. Я, американський посол, моя сестричка Алма і ще одинадцять біженців із вищого світу.

Американський посол закохався в мою сестричку, а вона сказала, що нікуди не поїде без сестрички Єлизавети.

Саме так я опинилася тут.

Що ж ще.

Грошей не маю. Животію у справжнісіньких злиднях. Живу із уроків музики. Музиці навчилася, бо це входило в обов’язковий набір умінь для жінок нашого суспільного становища, щоб вони змогли вийти заміж.

1 ... 48 49 50 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без крові. Така історія"