Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останній спадок 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній спадок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній спадок" автора Андрій Новік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 108
Перейти на сторінку:
в блокноті. — То вона жива?

— Так. У неї важкі травми, але важливі органи цілі. Зараз її має бути доправлено до лікарні й прооперовано. Щойно отямиться, також допитаємо. Що там сталося? Навіщо ви втрьох їхали до Ілева?

— Не пам’ятаю…

Кострубчук швидко вхопив палицю і, доки я втямив закричати, аби той зупинився, боляче втиснув у ребра. Кожна клітина мого зраненого тіла озвалася благанням про припинення тортур. Знову довелося звиватися, шукаючи позу, у якій би не так гостро відчувався біль.

— Не треба! — Моє дихання зривалося.

— Молодець, швидко вчишся. То що відбувалося в Ілеві до мого приїзду?

— Я справді не знаю.

Капітан знову потягнувся до палиці, і я вигукнув:

— Стривайте! Я скажу! Усе, що знаю!

Чоловік випростався й відступив на крок назад. Рухи його були навдивовижу виваженими.

— Я чекаю.

Довелося викласти капітанові все від початку. Кожне моє слово тепер звучало так надумано, що я й сам не вірив у власну розповідь.

— Де той дерев’яний предмет, який приніс Підгірський? — Від Кострубчука віяло безнадією.

— Удома. Я взяв із собою тільки зашифровану записку.

— Знаю. — Він дістав із кишені тонку паперову смужку та мій телефон. — Незабаром я отримаю ордер на обшук твого будинку, і молись, аби знайшов там хоч би щось на підтвердження твоїх слів.

— Ви не маєте права…

— Слухай, заткнися вже, га?

Мій кат походжав цегляним приміщенням, навмисно човгаючи ногами. З кожним його важким кроком над бетонною підлогою здіймався стовп пилу, що настирливо ліз у мої ніздрі, утруднюючи й так важке дихання.

— Як щодо трупів?

— На в’їзді до села ми зустріли чоловіка. П’яного, вимащеного в лайні. Пізніше натрапили на жінку — його дружину чи сестру, не знаю. Ми лише розпитали в неї, як проїхати до печери, і сказали, що бачили того чоловіка трохи раніше. А потім наскочили на них, уже мертвих, на дорозі.

— Ти їх чіпав?

— Ні, — невідь-чому збрехав я.

— Тобто ви просто обминули два трупи? А коли б то були не трупи, а живі люди, які знепритомніли й потребують допомоги?

Він мав рацію: тіла лежали навзнак, і зрозуміти, що з ними, не торкаючись, не було змоги. А я ж перевернув їх! Тіла — по приїзді Кострубчука — лежали на спині, тож я майже мусив розгледіти криваві рани на грудях.

— Їх застрелили. Ми побачили кров на грудях, перелякались і об’їхали їх. А тоді на перехресті, з правого боку, на нас вискочив чорний джип. Від сильного удару я знепритомнів. Хтось конче не бажав, аби ми дізналися таємницю Максима — того студента-самогубця. Інакшого пояснення не знаходжу.

— Тобто ті двоє застрелилися, мабуть, також самі, — іронічно припустив Кострубчук. — Але ж ви так нічого й не знайшли. Огляд печери, як ти кажеш, нічого не дав.

— Були ще варіанти, просто той ми вважали найбільш надійним.

— Отже, ти запевняєш, що саме ті люди, з джипа, дізналися про куб, послання та стежили за вами до Стільська. Вони ж і вбили малого та місцевих, так?

— Здається…

— До чого вела записка? До спадку діда… — Кострубчук розгорнув записник у пошуках згаданого мною імені. — Ігоря Васильовича Підгірського?

— Може, але все це здається якимось безглуздям.

— Єдині твої розумні слова за сьогодні. Навіщо їм убивати майже півсела?

— Що?.. — Моє серце на мить зупинилося.

— Тобто «що»?

— Як півсела? Ті двоє не єдині вбиті?

Стіни кімнати почали звужуватися, незносно тиснучи на свідомість. Я ще сподівався, що капітанові слова — злий жарт, лиха вигадка. Та раптом обличчя Григорія Кострубчука викривилося в нападі неконтрольованої люті, а тіло затрусилося ніби під потужними ударами струму. Палиця знову опинилася в його руках і полетіла в мої груди. Мій кат ударив лівіше від місця травми, тож цього разу не викликав спалах убивчого болю, а тільки видобув з уст жорсткий, скрипучий віддих. Вочевидь невдоволений результатом своїх зусиль, капітан, підібравши палицю, підскочив до мене й заходився лупцювати нею по всьому, що втрапляло під руку.

— Ти… зі мною… вирішив ГРАТИСЯ?! — цідив крізь зуби капітан.

Я кричав і шарпався в безнадійних спробах сховатися від зливи нещадних ударів. Кат працював уміло: палиця опинялася саме в тих місцях, у яких синці було б видно найменше. За трохи все скінчилося. Запала німа тиша. Біль розжареними щипцями шматував моє тіло. З уст стекла краплина крові й злилася з гарячим солоним потом.

Наче від спричиненого побоями припливу кисню до мозку той шалено запрацював. Як Кострубчук устиг дізнатися про інші жертви, коли відразу забрав мене? Як устиг підрахувати? Чи мене тут тримали добрі півдня? Хтозна. З огляду на фізичні відчуття скидалося на те, що без пам’яті я пролежав мало не цілий тиждень. Може, капітанові повідомили деталі нещодавно чи дорогою, коли він віз мене сюди? Хай там як, розпитувати про це я наміру не мав.

— Годі! Набридли мені твої комедії, — бризкав навсібіч слиною ошалілий капітан. — Білі хорвати, записки глаголицею, родові печери, невинна трійця рятівників світу!

Кострубчук презирливо плюнув собі під ноги, а потім зміряв мене поглядом із голови до п’ят, вибудовуючи план дій. Він вагався, доправити мене до відділка (мої поранення не були проблемою, позаяк я міг отримати їх під час зіткнення авто) чи, порішивши зараз, викинути біля найближчого смітника.

— Ілів зараз закиданий трупами, як зоране поле — гноєм! До вашого приїзду про це село ніхто й ніколи не чув: кому треба невеличке сільце на двісті сімдесят душ. Тепер же всі телеканали тільки про нього трубитимуть. Ще б пак! Усюди — у будинках, у дворах, на пасовищах — валяються люди з простріленими грудьми чи перерізаними горлянками. На грудях у декого з них вирізано якісь язичницькі символи. Тридцять чотири трупи для тебе смішки, га?! ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ! Ти собі уявити не можеш, що зараз твориться в Ілеві!

Тридцять чотири вбиті людини… Моє серце впало в шлунок. Коли читаєш про вбивства в газетах чи книжках, тебе це не аж так зачіпає: відбулося ж бо десь далеко. Зараз же я став частиною нічного жахіття. Від самої думки про таку кількість смертей я відчув приплив терпкої нудоти. Перед жахом, що зароджувався, передчуття болю від нових ударів палицею здавалося нікчемним. Осягнувши, що вплутався в щось страшне, що збіг обставин неможливий як такий, я поквапливо заговорив.

— Послухайте, — хоча намагався висловлюватися помірковано й стримано, тремтів, як у крижаній воді, — я справді не знав про інцидент у селі. Повірте, будь ласка. Але я хочу й можу допомогти розібратись у всьому.

1 ... 48 49 50 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній спадок"