Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

XIII. Дівчинка із золотими кучерями

Після цієї історії, яка схвилювала весь Пламфілд, упродовж кількох тижнів у ньому панували мир і спокій. Старші хлопчики усвідомили, що ця трагічна подія сталася частково з їхньої вини, й намагалися бути надзвичайно уважними й турботливими.

А молодші, наслухавшись розповідей Нен про небезпеки, яким піддавалися вони з Робом, почали дивитися на подібні пригоди як на найбільше зло. Вони тепер ледь наважувалися висунути носа за межі алеї, побоюючись, щоб раптом не настала ніч і з темряви не посунули примарні чорні корови.

– Так не може довго тривати, занадто ідеально всі поводяться, – з тривогою говорила часом пані Джо, яка з досвіду знала, що за затишшям зазвичай буває буря. Тоді, як менш досвідчена жінка понадіялася б, що її хлопчики перетворилися мало не на янголів, вона готувалася до раптового виверження домашнього вулкана.

Однією з причин такого тимчасового затишшя було прибуття маленької Бесс. Батьки залишили її на тиждень у Пламфілді, а самі поїхали у справах.

Хлопчики дивилися на золотоволосу дівчинку як на щось середнє між дитиною, янголом і феєю. Вона справді була дуже мила – зі своїм успадкованим від матері довгим золотистим волоссям, що спускалося нижче талії. Воно здавалося блискучим покривалом, через яке вона усміхалася, коли була задоволена, і за яким ховалася, коли ображалася.

Всі балували маленьку принцесу, але це, мабуть, їй не шкодило. Вона звикла, що її присутність радує всіх, як сонячне світло, на її усмішку всі відповідають усмішками, а до її маленьких прикрощів ставляться з гарячим співчуттям.

Зовсім несвідомо вона робила на благо своїм «підданим» набагато більше, ніж багато справжніх правителів, бо управляла лагідно, і її влада швидше відчувалася, ніж проявлялася насправді. Вона нікому не дозволяла доторкнутися до себе грубо або брудними руками. Тому, коли гостювала у Пламфілді, то хлопчики вважали за честь супроводити куди-небудь її високість і глибокою ганьбою, якщо вона презирливо говорила: «Іди геть, блудний хлопчисько!».

Гучні голоси лякали її, тому всі намагалися при ній говорити тихіше й м’якше, а сварки при її наближенні негайно припинялися. Вона любила, щоб їй прислужували, тож старші хлопчики залюбки виконували її накази, а молодші просто були її покірними рабами в усьому.

Вони просили дозволу возити її колясочку, носити за нею кошичок, коли вона збирала ягоди, і передавати їй тарілку за столом. Ніяка послуга для неї не здавалася їм принизливою. Томмі й Нед якось навіть мало не побилися, домагаючись честі почистити її черевички.

Компанія Бесс спричинила позитивний вплив і на Нен. Коли та починала кричати, маленька принцеса з подивом і тривогою спрямовувала на неї свої блакитні очі й тікала, ніби вважала Нен якимось диким звіром.

У Нен аж серце зайшлося від такого ставлення до себе, хоч вона й казала: «Нехай! Мені все одно!». Але насправді їй було боляче, а після слів Бесс: «Я більше люблю мою кузину, бо вона тиха», Нен почала так трясти Дейзі, що в тієї аж зуби заклацали. Відтак побігла на тік, де довго й гірко плакала.

У цьому притулку скорботних душ вона придумала, як зарадити своєму горю. Тож вийшовши звідти, знайшла в саду яблуню з ранніми плодами, які дуже любила Бесс – вони були маленькі, рожеві й солодкі.І з цим підношенням Нен наблизилася до принцеси. Дар, до її превеликого задоволення, був милостиво прийнятий, а коли Дейзі на знак примирення поцілувала Нен, Бесс наслідувала її приклад. Після цього вони завжди гралися разом, і на Нен поширилася симпатія її високості.

Однак часом вона почувалася замкненою в клітці пташкою. Тоді Нен розпрямляла крильця, відлітала якомога далі й голосно співала, не побоюючись потривожити пухку голубку Дейзі й золотисту канарку Бесс.

Але присутність принцеси все-таки позитивно вплинуло на неї. Бачачи, як всі люблять спокійну, витончену дівчинку, Нен почала наслідувати її поведінку, адже палко бажала, щоб її теж любили, і намагалася домогтися цього.

У Пламфілді не було жодного хлопчика, який не відчував би на собі впливу Бесс. Самі того не усвідомлюючи, вони стали поводитися краще.

Найвідданішим маленькій Бесс був бідний Біллі. Дік і Доллі підносили їй вербові свистульки – єдине, що вони вміли робити, – а вона прихильно їх приймала, але ніколи не користувалася ними. Роб вірно і віддано служив їй, а Тедді бігав за нею, як песик.

Джека вона не любила за бородавки на руках і грубий голос. Надутий Качан не подобався їй, бо надто жадібно й неохайно їв, а він намагався виправитися, щоб не викликати відрази в маленькій леді, що сиділа навпроти нього.

Нед впав у цілковиту немилість і був віддалений від двору після того, як Бесс побачила, що він мучить нещасну польову мишку. Бесс не могла забути цього жахливого видовища, закривалася волоссям, коли Нед підходив до неї, владно махала ручкою й говорила:

– Ні, я не люблю тебе. Ти відлізав хвостик у маленької мишки, і вона пищала!

Коли приїхала Бесс, Дейзі спокійно поступилася їй першим місцем і взяла на себе скромну роль головної кухарки. Нен стала фрейліною, Еміль обійняв посаду скарбника й щедро витрачав громадські гроші на театральні вистави, які обходилися по дев’ять пенсів. Франц був першим міністром, він завідував державними справами й вступав у відносини з іноземними державами. Ден командував військами й охороняв володіння принцеси, Демі був придворним філософом, Нет – музикантом, а Томмі взяв на себе роль придворного блазня.

Дядько Фриц і тітка Джо із задоволенням дивилися на цю гру, в якій діти мимоволі наслідували дорослих, але обходилися без трагічних елементів, звичайних у подібних п’єсах, що розігрувалися на реальній сцені.

– Вони вчать нас – так само, як і ми їх, – сказав якось пан Баер.

– Так, і вони несвідомо показують нам, як краще ними керувати, – погодилася пані Джо.

– Ти таки мала рацію, коли наполягала залучати до школи й дівчаток. Нен розворушила Дейзі, а Бесс намагається зробити з наших ведмежат вихованих джентльменів, і це їй вдається, мабуть, краще, ніж нам. Боюся тільки, аби вони не впали в іншу крайність, – сказав професор і засміявся побачивши, як Томмі не тільки сам зняв капелюха, а й збив капелюха з Неда, увійшовши до зали, де принцеса каталася на коні-гойдалці, а навколо неї гарцювали на стільцях Роб і Тедді, що зображували її вірних пажів.

– Не турбуйся, американські хлопчики надто люблять свободу, – відповіла пані Джо й підсунула