Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Рой знав, про який автобус йдеться. То була розвалюха без коліс, уся вкрита графіті, що стояла в подвір’ї покинутого будинку. Кілька годин тому Рой був у тому домі, кишлі наркоманів і волоцюг, але йому не спало на думку шукати в автобусі. Він знайшов непритомну Ньєвес на підлозі, поміж двох хлопців, що спали чи десь витали. Він спробував її підвести, навіть не глянувши на інших, які не були його клієнтами, але дівчина обмерла у нього в руках. Він дав їй кілька ляпасів і струснув нею, щоб змусити її дихати, пошукав її пульс і, не намацавши його, врешті взяв її на руки і бігом відніс в свою машину, яка стояла за квартал звідти. Ньєвес важила, як маленька дитина, одна шкіра і кості.

Детектив зателефонував Хуліанові з лікарні. В Маямі була вже майже північ.

— Мала торкнулася дна, приїздіть якнайшвидше, — повідомив він.

Хуліан прибув у Лас-Вегас ополудні наступного дня: прилетів невеличким приватним літаком, який надав один з його клієнтів, і приземлився на приватному летовищі. Через два дні, коли Ньєвес виписали з лікарні, батько і Рой без зайвих церемоній запхали її в літак. Вона оклигала від передозування, яке заледве її не вбило, але переживала жахливу ломку. Обидва чоловіки заледве могли її втримати, вона пручалася з нелюдською силою відчаю, викрикуючи лайку, яка в громадському місці привернула б увагу поліції. В літаку батько вколов їй транквілізатор, який вирубив її на десять годин — то був достатній час для того, аби приземлитися в Маямі і помістити її в клініку.

І лише тоді Хуліан зателефонував мені і розповів, що сталося. Вже два роки я підозрювала, що моя дочка приймає наркотики, але гадала, що вона вживає марихуану й кокаїн, які, на думку її батька, були такими ж безневинними, як цигарки, і зовсім не впливали на здатність Ньєвес нормально функціонувати в цьому світі. Я воліла не помічати того, що коїлося з Ньєвес — так само, як не хотіла бачити, що Хуліан є алкоголіком. Я повторювала те, що він казав: що в нього міцна голова до випивки, що він може випити удвічі більше, ніж будь-який смертний, і по ньому не буде видно, що йому треба мати віскі напохваті, аби контролювати біль спини, та інші відмовки. Ньєвес мало не відправилася на той світ через героїн і тепер проходила жорстку програму дезінтоксикації і реабілітації, однак я не думала, що вона наркоманка. Я вірила Хуліанові: то був нещасливий випадок, він не повториться, дівчинка дістала урок.

Через тиждень нам дозволили відвідати Ньєвес у клініці. Позаду були найгірші дні абстиненції: чиста, з мокрим волоссям, у джинсах і сорочці, вона сиділа мовчки, втупившись у підлогу, цілком відсутня. Я, ридаючи, її обі­йняла, кликала, але не добилась від неї жодної реакції, та коли Хуліан запитав, як вона почувається, її погляд сфокусувався.

— Мене обрали Істоти, тату, я мушу передати людству послання, — мовила вона.

Присутній працівник клініки пояснив нам, що затуманена свідомість є нормальним явищем після перенесеної травми і транквілізаторів.

Я залишалася в Маямі ті три місяці, поки Ньєвес лежала в тій клініці, а також після її зникнення. Я відвідувала її щоразу, коли мені це дозволяли: спочатку кілька разів на тиждень, згодом майже кожного дня. Зустрічі були дуже короткі і завжди відбувалися під наглядом. Я дізналась, що таке жахіття абстиненції, страшний занепад духу, безсоння, судоми, біль живота, холодний піт, блювання і гарячка. У перші дні їй допомагали транквілізаторами та анальгетиками, та згодом їй довелося протистояти стражданням від узалежнення самостійно.

Іноді, здавалося, що Ньєвес одужала, вона плавала в басейні або грала у волейбол, у неї були рум’яні щічки і сяючі очі. Іншим разом вона благала нас забрати її звідти, бо її там катують, не дають їсти, прив’язують, б’ють. Про Істот вона вже не згадувала. Ми з її батьком мали кілька зустрічей із психіатром і працівниками клініки, які наполягали на тому, що любов має бути суворою і на необхідності обмежень і дисципліни, але Ньєвес ось-ось мав виповнитися двадцять один рік і тоді вже не у нашій владі буде захищати її від неї самої.

Акурат у свій день народження вона зникла з реабілітаційної клініки. Втекла у чому стояла і з п’ятьма сотнями доларів, які попри застереження психіатра батько дав їй як подарунок на уродини. Ми дізналися, що вона вернулася в Лас-Вегас, де в неї були приятелі, але Рой не зміг її розшукати. Якийсь час ми нічого про неї не знали.

Хуліан хотів, аби під час мого перебування у Маямі я залишалася в його жахливому особняку, але я вирішила вже ніколи не жити з ним під одним дахом. Я знала, що коли випаде нагода, то знову опинюся в його ліжку і згодом жалкуватиму про це. Я винайняла невеличку студію з кухнею, де була тиша і спокій, яких я так потребувала у той болісний період, коли занурювалася в пекельну дійсність моєї доньки.

Сораїда Абреу також не жила з Хуліаном: він поселив її в розкішному помешканні у Коконат-Ґроув, де вона була би поруч, але він зберігав свободу. Він ніколи не розповідав мені про неї і не знав, що ми з нею часто зустрічаємося в барі «Фонтенбло», тож я врешті-решт відчула прихильність до цієї молодої жінки. У неї була відвага, якої мені бракувало.

Сораїда тримала Хуліана на короткому повідку, однак не вважала, що його треба пильнувати, бо одним поглядом могла зчитати його наміри і зради. Хуліан не становив для неї загадки. Я запитала в неї, чи вона ревнива, й у відповідь вона розсміялася.

— Звісно, що так. Я не ревную до тебе, Віолето, бо ти вже в минулому, але якщо я застукаю його з іншою, то вб’ю.

Вона почувалася цілком певною свого становища фаворитки, бо була в курсі усіх Хуліанових незаконних оборудок, тож він ніколи не зробив би такої дурниці, аби спровокувати її незадоволення.

— Він у мене в руках, — сказала вона.

Сораїда з похвальною терплячістю чекала того моменту, коли зможе зажадати,